Олексій Якович Огульчанський - Острів Сріблястих чайок

… Молодий вчений приїжджає на берег Азовського моря вивчати диких птахів.
Тут він дізнається, що хтось знищує яйця корисних птахів — сріблястих чайок. Виявляється, що це справа рук злісного браконьєра. Вчений допомагає викрити злочинця.
Автор цієї невеличкої повісті — працівник краєзнавчого музею — сам добре знає і любить природу. Зокрема, він багато років спостерігав життя птахів. Ось чому «Острів Сріблястих чайок» сприймається як хвилююча розповідь про пернатих друзів людини, як палкий заклик до непримиренної боротьби проти тих, хто нищить природні багатства рідного краю.

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Художнє оформлення В. С. Куткіна

Звично скинувши руку, аспірант глянув на годинник, було чверть на третю. Поїзд відходив рівно о п'ятій, асу лишалося досить.

Аспірант сидів у кабінеті сам. Високий, з блідим хворобливим обличчям, він задумливо оглядав свій вони туристський костюм з безліччю великих і малих кишень на замках-блискавках, ще раз перевірив багаж, кладений у чималенькому рюкзаку з міцного брезенту.

Звичайно, він не витягав численних пакунків, щільно вкладених у рюкзаку, — обмежився лише переліком речей. Кожного разу, пригадуючи той чи інший предмет, він загинав і розгинав вказівний палець правої руки. Кабінетну тишу порушував виразний шепіт:

— Фотоплівки в касетах — раз, набір інструментів для препарування — два, гумові мішечки для погадок — три, кільця для мічення птахів — чотири…

Коли палець загнувся в двадцять сьомий раз, двері кабінету зненацька відчинились і на порозі з'явилася вогняно-руда дівчина — секретар факультету. У неї було грубе, немовби вирізане з шматка дерева, застигло-німе обличчя, і тому всі в інституті з ініціативи палеонтологів називали її «скам'яніла Оля».

— Аспіранте Борисенко, — сухо промовила дівчина. — На вас чекає Іван Федорович.

З багаторічної практики Борисенко знав, що накази «скам'янілої Олі» треба виконувати негайно, так само як накази військового командира в бойовій обстановці. Він засунув під стіл рюкзак, неохоче підвівся і мовчки рушив за секретарем по довгому інститутському коридору.

Оля йшла, розмахуючи руками, мов солдат, і, здавалось, у такт рівномірним крокам брязкотіло її пряме, як мідні дротики, волосся.

Кабінет професора — відомого орнітолога Івана Федоровича Переносенка, складався з двох кімнат. У першій, заповненій до стелі різноманітними ящиками, пакунками, жмутками, пахло нафталіном. Тут зберігалися колекції пташиних чучел — результат численних експедицій професора. З цієї кімнати широкі двері вели до другої, частина якої була зайнята вольєрою. Там завжди бігали куріпки. Іван Федорович з великим задоволенням особисто доглядав своїх пернатих вихованців.

— Володимире Петровичу, прошу, прошу, — почув Борисенко, переступивши поріг робочої кімнати професора. Самого ж Івана Федоровича в кабінеті не видно було. Борисенко зупинився, оглянувся і несподівано побачив жовті, з товстою підметкою черевики Переносенка, які стирчали з вузеньких дверцят вольєри. Іван Федорович, лежачи на підлозі, намагався спіймати куріпку. Птах злякано притиснувся до залізної сітки і відчайдушно захищався.

— От шибеник, — ніжно промовив професор. — Ну, гаразд, пізніше подивимось, що з тобою трапилось. — Професор спритно виповз з вольєри, струснув з себе пилюку і старанно вимив руки.

Борисенко мовчки стежив за професором. Він добре знав цього вже немолодого, але міцно збитого чоловіка в чорному, морського покрою кітелі, завжди привітного, з посмішкою на обличчі.

Серед працівників інституту існували дві протилежні думки про Івана Федоровича. Одні вважали його авторитетом, світилом орнітологічної науки, інші — фантазером, який у звичайнісіньких явищах вбачав щось особливе, майже ключ до великих відкриттів.

До цієї другої, треба відверто сказати, невеликої групи належав і аспірант Володимир Петрович Борисенко, який твердо був переконаний, що попереднє, щасливіше покоління вчених уже відкрило все у пташиному світі. І молодим вченим лишилося тільки деталізувати й уточнювати давно відоме.

Ось чому до розмови з професором — а це, напевне, буде чергове напучення перед його науковим відрядженням до берегів Азовського моря — Володимир Петрович заздалегідь ставився скептично і приготувався вислухати чітко сформульовані думки професора-фантазера.

— Що ж ви, батечку мій, як кажуть студенти, прилипли на порозі? Прошу, сідайте, — господар широким жестом показав на крісло біля столу. Борисенко пірнув у глибоке шкіряне крісло так, що його коліна при цьому піднялися аж до підборіддя. Він приготувався слухати.

— Тема вашої дисертації — птахи Азовського моря. Здається, я не помилився?

— Правильно, птахи… — підвівшись, відповів аспірант і зніяковів: він ніяк не міг одвикнути від студентської звички вставати.

— Ви, юначе, сидіть. Ми з вами колеги, — дружньо посміхнувся Іван Федорович. — Ось і здійснилася ваша заповітна мрія. Перше самостійне наукове відрядження. Це добре. Я все прекрасно розумію. — Професор відкинув голову на спинку крісла і мрійливо заплющив очі. — Пам'ятаю, пам'ятаю, — промовив він тихо.

— Я багато років чекав цього дня, — відверто признався Володимир Петрович, зворушений цією задушевністю.

— Радий за вас. Сердечно радий. Але, батечку мій, не повертайтеся з відрядження лише з гумовими мішечками, наповненими