Джеймс Олiвер Кервуд - Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд

тихе гарчання, Казан завжди зупинявся, але цього дня все було інакше. Замість гарчання Сіра Вовчиця видала тихе скімливе виття. Самотність, радість і велика туга прозвучали в цьому звуці. «Тепер уже можна», — ніби промовляла вона до Казана, а той, зупинившись на якусь мить, щоб переконатися, чи не помилився, відповів їй низинним гаркучим стогоном.

Усе ще повільно, мов і досі вагаючись, чи варто йти вперед, Казан таки підійшов до них ближче. А Барі натомість відступив назад, притуляючись до матері. Він чув, як Казан підповзав на череві до Сірої Вовчиці, і вже не боявся, йому було надзвичайно цікаво. Було цікаво й Казанові. Він понюшив повітря й нашорошив у мороці вуха. За деякий час Барі почав повзти, цаль за цаллю віддаляючись від Сірої Вовчиці. Кожен м’яз її стрункого тіла напружився. Знову в ній заговорила вовча кров. Для Барі вона бачила небезпеку. Її ікла оголилися, горло беззвучно затремтіло. У темряві за два ярди від неї почулося тихеньке щеняче виття, а разом із ним звук плямкання язика — це Казан облизував свого сина.

Барі проймало радісною дрожжю від його першої великої пригоди. Так він відкрив для себе батька.

Усе це відбулося на третьому тижні життя Барі. Йому було всього вісімнадцять днів, коли Сіра Вовчиця дозволила Казанові познайомитися зі своїм сином. Якби не її сліпота й пам’ять про той день на скелі Сонця, коли рись позбавила її зору, Сіра Вовчиця народила б Барі просто неба, і його ноги були б уже досить сильні. Він знав би, що таке сонце, місяць і зорі, мав би уявлення про грім, бачив би, як спалахує на небі надломлена блискавка. Але малий жив у темній печері під вітроломом й інших розваг, як тільки повзати в темряві й лизькати крихітним червоним язиком сирі кістки, розкидані довкруг, не мав. Багато разів він залишався сам. Барі чув, як ішла й приходила його мати, і майже завжди в таких випадках далеким відлунням доносився закличний Казанів голос. Малюк жодного разу не мав сильного бажання піти за мамою до того дня, коли відчув на своїй мордочці торкання великого прохолодного язика батька. У ці дивовижні секунди за справу бралася природа. Досі його інстинкти спали. А тепер, коли Казан пішов, залишивши їх самих у темряві, Барі скиглив, кличучи його назад, достоту так само, як він скімлив за мамою, коли та покидала його, тільки-но зачувши голос своєї пари.

Над лісом високо стояло сонце, коли за годину чи дві після візиту Казана Сіра Вовчиця виповзла назовні. Між Барі та входом під вітролом було сорок футів, над усім цим простором — суцільна стеля з поламаного гілля і стовбурів повалених дерев. Через це завалля не пробивався жоден сонячний промінець, жодна краплина світла. Та Барі не лякався темряви, адже був із нею добре знайомий. День, а не ніч, мав наповнити його першим великим страхом. Але тепер він досить безстрашно задзявкотів до своєї матері, просячи її зачекати. Якщо Сіра Вовчиця й почула його прохання, то не звернула на нього жодної уваги. Досить швидко звук від скреготу її кігтів об сухе дерево стих.

Цього разу Барі не зупинила восьмицалева колода, що лежала поперек його шляху до зовнішнього світу. Малюк видряпався на її вершечок і перекинувся на другий бік. Уже ніщо тепер не стояло йому на заваді, і він мужньо кинувся назустріч величезній пригоді.

Щоб подолати перші двадцять ярдів, йому знадобилося багато часу. Він дістався до гладко обтесаної від лап Сірої Вовчиці й Казана колоди й, зупиняючись через кожні кілька футів, знай тужливо скиглив, кличучи матір. У міру того, як він потихеньку просувався все далі, світ для нього ставав усе цікавішим, змінювався, ширшав. Досі Барі не знав нічого, крім темряви. А тепер ця темрява, виявляється, могла мати дивні форми й тіні. Раптом згори його буквально прибило до землі сонячним променем. Це було так приголомшливо, що він розпластався на колоді й лежав нерухомо з півхвилини, не менше. Згодом пішов далі. Десь збоку пискнув горностай. Тоді почувся шурхіт білячих лап — «хут-хут-хут» — такого дивного звуку він ніколи не чув від своєї матері. Барі зійшов зі стежки й опинився в заростях.

Колода вже не була така гладка. Вона вела його вгору, усе вище й вище, стаючи вужчою з кожним кроком. Він жалібно заскиглив. Його м’який носик марно шукав теплого материного запаху. Ця частина подорожі закінчилася несподівано, коли вовчук, утративши рівновагу, похитнувся й почав падати. Перелякавшись, Барі пронизливо завив і, хоч як намагався втриматися, зісковзнув і гепнувся на землю. Мабуть, йому вдалося залізти на колоду досить високо, бо падіння цуценяті здалося дуже довгим. Його м’яке тільце вдарялось об одну колоду, тоді об другу, третю, аж доки він, нарешті, ледве дихаючи, опинився долі. Але швидко схопився на всі чотири лапи, тремтячи й мружачись.

Барі охопила нова хвиля страху. В одну мить увесь світ змінився. І все через потік сонячного проміння, що освітлював навкруги дивні, не бачені досі речі. Та найбільше його настрашило сонце. Це було його перше знайомство з палючим яскравим світлом, що жагучим вогнем обпалило очі. Йому хотілося крадькома повернутися назад у свою мирну й затишну темряву під вітроломом, але в цей час з-за величезної колоди вискочила раптом Сіра Вовчиця, а за нею слідом і Казан. Вона радісно приголубила Барі, ніжно тикаючи в нього своєю мордою, а Казан по-собачому завиляв хвостом. Бувши напівсобакою, так само вмів виляти хвостом і Барі. Цю здатність він не втратив до кінця життя. Цуценя намагалося повиляти ним зараз. Можливо, Казан помітив ці його спроби, бо сів перед щеням і схвально загавкав.

Хоча хтозна, може, це так пес намагався сказати Сірій Вовчиці: «Ну нарешті ми витягнули цього маленького бешкету з-під вітролому».

Для Барі це був знаменний день. Він відкрив для себе батька, а заразом і весь світ.

Роздiл 2

Це був прекрасний світ — світ повної тиші, населений лише дикими створіннями. Найближче поселення людей на березі Гудзонової затоки було за сто миль звідсіля, а перше місто цивілізованого світу — за три сотні миль на південь. Два роки тому вся довколишня місцина була у власності мисливця Т’юзу, індіанця з племені крі. Вона дісталася йому за лісовими законами як спадщина, що переходила з покоління в покоління. Але Т’юзу був останнім власником, і вже нікому не передасть цю землю: як і його дружина й діти, він помер від