Джеймс Олiвер Кервуд - Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд

віспи. З того часу в ці ліси не ступала людська нога. Тут розплодилося багато рисей. На лосів й оленів не було кому полювати. Бобри безперешкодно зводили свої греблі. Натрапити на ведмежий слід можна було так само часто, як і на оленячий далі на півдні. Раніше отруєні принади й капкани, що їх розставляв Т’юзу, сотнями губили вовків, а тепер сіроманцям уже ніщо не загрожувало.

На зміну пречудовому першому дню, коли яскраво сяяло сонце, для Барі прийшла його перша справжня ніч з місяцем і зорями. Це була дивоглядна ніч. Повний червоний місяць плив над лісами, заливаючи землю новим для Барі світлом, м’якшим і красивішим. Невгамовна вовча порода заговорила в малюкові, який удень тихо-мирно спав на осонні, але ні на хвилину не міг зімкнути очей у сяйві місяця. Він неспокійно вовтузився біля Сірої Вовчиці, що лежала на животі. Та тримала свою красиву голову напоготові, мрійливо прислухаючись до нічних звуків, аби не пропустити миті, коли крадькома, як тінь, повернеться з полювання Казан і лизне її.

Кілька разів гуляючи біля вітролому, чув Барі над головою чиєсь приглушене шарудіння, раз чи двічі бачив сірі тіні, що швидко хуркали в повітрі. Це ширяли небом, пірнаючи час від часу вниз, великі північні сови. Якби він був зайцем, а не цуценям-напіввовком, його перша ніч під місяцем і зорями стала б останньою, бо, на відміну від зайця Вапуса, Барі не був обережним. Сіра Вовчиця стежила за ним не надто уважно. Інстинкт підказував їй, що, крім людини, для сина в цих лісах великої небезпеки немає. У його жилах текла вовча кров. Він був мисливцем на всіх інших диких істот, але жодне створіння, крилате чи з іклами, не полювало на нього.

До певної міри Барі відчував це. Тож він не боявся сов, не лякався їхніх дивних несамовитих криків, що чулися з чорних смерекових верхівок. Але одного разу страх охопив його з лап до голови і спішно відігнав назад до матері. Це було, коли один із крилатих мисливців налетів на зайця-біляка. Передсмертний крик приреченої істоти змусив серце щеняти битися, як маленький молоточок. Барі відчував у тих криках близькість повсюдної трагедії дикої природи — смерті. Ще раз він відчув її вночі, коли, притулившись до Сірої Вовчиці, прислухався до запеклих криків вовчої зграї, що йшла наслідці молодого бика карібу. А розуміння цієї трагедії прийшло до нього похмурого ранку, коли повернувся Казан, тримаючи в щелепах величезного, усе ще живого зайця, який і досі дриґав ногами, звивався й корчився.

Цей заєць був кульмінаційною частиною першого розділу навчання Барі. Виглядало все так, наче Сіра Вовчиця й Казан навмисно спланували, щоб саме того дня він дістав свою першу науку з мистецтва вбивати. Коли батько випустив здобич, Барі обережно до неї наблизився. Круглі очі великого зайця Вапуса були притуманені, хребет зламаний, але болю той уже не відчував. Та для Барі заєць був живий. Тож, гадаючи, що саме він його вбиває, вовчук уп’явся крихітними зубами в густе хутро під горлом. Його зуби не дісталися до плоті, та зі щенячою люттю він тримав і шарпав свою здобич. Вовченя відчуло передсмертні корчі зайця, останній подих, що залишав тепле тіло. Барі гарчав і смикав смухатого доти, доки нарешті перекинувся назад із повним ротом шерсті. Коли він повернувся до зайця, той був мертвий, утім Барі й далі кусав його й гарчав, аж доки Сіра Вовчиця розірвала зайця на шматки своїми гострими іклами. Після цього розпочався бенкет.

Ось тоді Барі зрозумів: щоб їсти, треба вбивати. У дальші кілька днів і ночей у ньому стрімко й безупинно росло бажання скуштувати сирого м’яса. У цьому він виявився істинним вовком. Від Казана син узяв інші, сильніші риси собаки. Він був чудового чорного кольору, через що згодом дістав ім’я Кускета Могекун — Чорний Вовк. На грудях у нього була біла зірка, на правому вусі — маленька світла цятка. Уже в півторамісячному віці його хвіст був густий і висів низько, по-вовчому. Вуха були від матері Сірої Вовчиці — гострі, короткі, завжди настовбурчені. Його плечі в майбутньому мали б стати такими ж розкішними й сильними, як і в Казана, а коли Барі вставав, то був схожий на їздового собаку. Проте, на відміну від таких псів, дивлячись на будь-яку точку чи річ, він завжди стояв боком до неї. Це, знову ж таки, була суто вовча риса, бо собака має звичку дивитися прямо перед собою.

Однієї чудової ночі, коли Барі було вже два місяці й коли небо всипали зорі, а яскравий червневий місяць піднявся заледве вище високих смерек, він сів на задні лапи й завив. Це була його перша спроба завити по-вовчому, утім у тональності вовчук не помилився. Та за якийсь час, побачивши Казана, Барі підповз до нього й, ніби соромлячись своєї не надто вдалої спроби, завиляв перепрошувально хвостом на манір собаки. Якби Т’юзу, цей індіанський мисливець, тоді був живим і міг бачити Барі, то точно назвав би його псом. Це виляння хвостом виявляло глибоко в серці й душі Барі — звісно, якщо припустити, що у тварин є душа, — собачу натуру.

За іншою ознакою Т’юзу не помилився б. До двомісячного віку вовченята зовсім перестають гратися, адже тоді вони стають частиною дикого світу й починають полювати на менших і слабших, ніж самі, істот. Барі, щоправда, усе ще грався. У своїх мандрах із вітролому він ніколи не заходив далі струмка, що тік за сто ярдів від місця, де лежала мати. До того часу малий допоміг розірвати на шматки багато мертвих чи присмертних зайців. Якщо припустити, що звірі здатні мислити, то Барі себе вважав надзвичайно лютим і хоробрим. Але тільки на дев’ятому тижні життя він уперше по-справжньому відчув силу своїх кігтів, коли на краю густого лісу йому довелося стати до страшного бою з молодим совеням.

Те, що великій полярній сові Угуміс’ю заманулося звити своє гніздо саме на зламаному вітром стовбурі дерева недалеко від вітролому, так само визначило всю дальшу долю Барі, як свого часу сліпота змінила життя Сірої Вовчиці, а людський кийок — життя Казана. Струмок протікав дуже близько від цього зламаного, обпаленого блискавкою дерева. А саме дерево лежало в глухому, тихому, похмурому закутку лісової галявини, оточеної високими чорними смереками. Там стояв такий морок, що темно було навіть удень. Багато разів Барі ходив на край цієї загадкової частини лісу, з цікавістю заглядав туди, маючи величезне бажання піти