Павло Архипович Загребельний - Дума про невмирущого, Павло Архипович Загребельний

Андрiй повернувся до кухнi.

— Ви ще тут? — запитав вiн якось надто спокiйно й попросив Ервiна: Вийди, будь ласка, до вартових i скажи їм, що ми не пiдемо в бункер, бо в нас дуже багато роботи. Бомба зарилася пiд фундамент i вирвати її надзвичайно важко.

— I передай їм привiт од мене, — жартома додав Поль.

— Ну, ходiмо, — втомлено промовив Андрiй. Вiй ще був блiдий.

Вартовий не захотiв i слухати Ервiна.

— Що-о? — заревiв вiн. — Ви не пiдете до бункера? Накажете й нам стояти отут?

— Можете спуститися до нас у пiдвал, — спокiйно сказав Ервiн, добре знаючи, що вiн у даному випадку нiчим не рискує.

— Ти що, пiдiймаєш мене на глум, комунiстична наволоч! — схопився за автомат есесiвець, але уривчастi гудки сирен дали знати про наближення ворожих лiтакiв, i солдат замовк i став дивитися на небо. Однак дивитися йому треба було не на небо, а на сусiднiй будинок, бо саме з-за нього несподiвано вивернулися три американських штурмовики i часто задиркали з своїх крупнокалiберних кулеметiв. Кулi заторохкотiли по вулицi, мов град по бляшаному даху.

— Прокляття! — гукнув есесiвець i притьмом кинувся в той бiк, де було сховище.

Ервiн спустився до товаришiв. Вони переодягалися, кваплячись, прислухаючись до того, що дiялося в мiстi. Поль встигав натягати на себе сiрi, випрасуванi штани i водночас запихати в рот яєчню. Бранко в темно-синьому костюмi, з своїм блiдим худорлявим обличчям, облямованим чорною красивою борiдкою, тепер особливо був схожий на художника. Андрiєвi дiстався чорний, лискучий костюм, i вiн уже був зовсiм одягнений, але виявилося, що Коваленко не вмiє зав'язати галстука,

— Ай-ай, — спiвчутливо похитав головою Поль. — Як же це так, наш хоробрий юначе?

Для Ервiна залишився коричневий костюм. Побачивши, як вiн завагався, мабуть, не маючи особливого бажання одягати себе в цей не зовсiм приємний колiр, Поль засмiявся:

— Джентльмени не носять коричневого, як кажуть англiйцi. Але в Нiмеччинi це найлояльнiншй колiр. Тож одягай, дорогий Ервiн, i хай твої спiввiтчизники при зустрiчi мають тебе за якогось гауляйтера.

— Шкода, що ми не маємо часу поголитися, — тернув себе по щоцi Андрiй.

— Нiчого, — заспокоїв його Поль. — Ми вiзьмемо в руки плащi i будемо схожi на мандрiвникiв.

— В Нiмеччинi зараз, здається, не дуже-то полюбляють мандрiвникiв, сказав Бранко. Всi ж ви читали на станцiях лозунг доктора Геббельса?

— Редер мюссен роллен фюр ден зiг, уннотiге райзен ферлєнген ден крiг [колеса мусять крутитися для перемоги, непотрiбнi поїздки затягують вiйну (нiм.) — ред. ] — одним подихом випалив Поль. — Чорт з ним, з Геббельсом i з його колесами! Пропоную докiнчити оцю сковороду з виробами мого кулiнарного мистецтва i алонз, анфан! [вперед, дiти (фр.) — ред. ]

Надворi бомби вже шматували небо i землю, i тугi хвилi повiтря бились об стiни будинкiв i об мiцну брукiвку вузьких вулиць.

— Пора, — промовив Андрiй i першим ступив на сходи, що вели наверх. Товаришi пiшли за ним.

Визирнувши з дверей i переконавшись, що вулиця порожня, Андрiй вислизнув з будинку. Коли вiн уже йшов по тротуару, до нього приєдналися друзi.

— Ми йдемо не попрощавшись, як роблять англiйцi, — востаннє пожартував Поль.

Тепер треба було мовчати i йти, йти, йти, щоб якомога швидше лишити позад себе це мiсто, сховатися з зелених сутiнках лiсу, що був по той бiк залiзничної колiї. Бомби рвались якраз там, куди прямували втiкачi, але це було навiть краще. Бо де бомби, там завжди пустиня.

I жоден з них не повiрив сам собi, коли з провулка, якраз звiдти, де хвилину тому вирувала мiшанина металу, полум'я й землi, вийшов полiцай. Вiн був миршавий, старий i кривий на одну ногу. Вiн тяг свою ногу, як тягне побитий собака хвоста. Вiн був один проти чотирьох, але обминути його не було нiякої змоги.

Полiцай мав за своїми плечима добрих шiсть десяткiв рокiв життя, i цi роки дали йому досвiдченiсть. Вiн уникнув тотальної мобiлiзацiї й не гнив десь у чужiй землi лише завдяки своїй кривiй нозi, але вiн знав, що фюрер може покликати його на фронт навiть з такою ногою, i тому важко було знайти ще одного такого ретельного служаку, як цей полiцай. Вiн сподiвався, що коли до кривої ноги додати ще заслуги по службi — то це вже дасть йому цiлковиту гарантiю уникнути фронту.

I от тепер, при зустрiчi з чотирма незнайомими молодими чоловiками, якi прогулювалися по мiсту пiд час бомбардування так, нiби це було великоднє свято, досвiдченiсть пiдказувала старому полiцаєвi, що тут не все гаразд, а службистська запопадливiсть примусила його заступити дорогу втiкачам i грубо запитати:

— Во коммст ду гер? [Куди йдеш? (нiм.) — ред. ]

Полiцай звертався до Андрiя, який стояв найближче до нього, але Коваленко мовчав. Досить йому було розтулити рота, щоб полiцай зрозумiв, що перед ним — iноземець.

— Во крiгст ду мантель? [Де взяв плащ? (нiм.) — ред. ] — допитувався полiцай, щупаючи пучкою новiсiнький макiнтош, який висiв у Андрiя на зiгнутiй в лiктi руцi, i пiдозрiло оглядаючи неголенi обличчя зустрiчних.

— Якого чорта сiпаєш? — виступив наперед Ервiн. — Ми їдемо з фронту у вiдпустку. Зiйшли з поїзда прогулятися.

— Документи? — простягнув руку полiцай.

— Всякiй тиловiй сволотi ще документи будемо показувати! — презирливо кинув Ервiн i звернувся до товаришiв: — Ходiмо, панове.

Обминувши полiцая, неначе то був телеграфний стовп, утiкачi спокiйно пiшли далi.

— Стiй! — гукнув навздогiн полiцай. — Стiй, кажу! Але вони добре знали, що зупинятися тепер уже не можна. Знали вони й те, що не можна пришвидшувати ходу, а надто — бiгти. I йшли повiльно, спокiйно, переборюючи бажання озирнутися, стримуючи нервовий дрож, який поволi обгортав усе тiло.

Вулиця була довга, як їхнє мученицьке життя. А життя для них тут могло стати коротким, як пiстолетний пострiл. I той пострiл загримiв ззаду i, мов цвяхом, прибив серба Бранко до бруку. Ервiн кинувся до вбитого.