Борис Микитович Харчук - Горохове чудо

— Тепер я не кричу, тепер я велика.

Небо знову стягує хмари, вистеляє брук тремтливими і повзкими тінями.

Пора обідати. Нас перепиняє стара, як зима, баба. Вона силкується встати зі своєї лавочки, але не може.

— А ходи, ходи до мене, доню. Щось тобі дам.

Жовтий пес крутить хвостом і собі, майже бабиним голосом:

— Дам… дам…

На бабуниній чорній долоні горіх.

Баба дарувала горішка і казала:

— Йди і гарно їж борщ…

Воксанка задоволена. Ще б стояла перед бабою, ще б бавилася з песиком, але треба йти і їсти борщ.

Баба подалася з песиком, і ми теж.

Борщ підігріто, насипано в емальовану мисочку. На сковороді шкварчать котлети. А Воксанку не так просто посадити на високий стілець. Плутається під ногами, тягнеться до плити.

— Відійди, до плити не можна.

І вона, як папуга:

— До плити діткам… Ой, ойо-йой! — Палець у рот, а горіх впав і покотився під столик-шафку.

— Встромила, обпеклася? Так тобі й треба.

— Я більше не буду.

— Марш з кухні!

Проганяти її геть — то найбільша кара. Але вона йде, йде, смокчучи пальця й оглядаючись. Зупиняється за дверима, косує звідти і хлипає.

— Татку, дивися, а мій палець вже погас!

Сльози в її очах сміються. Я пересердився. Пальчик червоний, вона показує його мені, і я його цілую.

— Я хотіла підігріти горішок.

Дістаємо горіха — подарунок. Вона стискує його в кулаці. Сіли до борщу, каже:

— Він же гарячий!

— Студи, дураче.

Їй подобається: «Студи, дураче». Роззявляє рота.

— Ану, скажи ще так…

Хліба їсти не хоче. Її не можна переконати, що той хліб приніс зайчик. Біг сірий, довговухий і казав:

— На, на, віддай хліб Воксанці.

— Що ти говориш? Ми купили хліб у магазині. Ти забувся? — і бавиться горіхом.

Її не лякає погроза: «Виливай на голову!» Вона забула про обіцянку, що їстиме і буде сильною. Вертиться, борщ вихлюпується. Їй найбільше задоволення розмазувати пролите пальцем.

— Нумо їсти і поїдемо до баби.

— До якої? У мене ж дві. І два діди.

— До баби Тамари.

— А як ми поїдемо?

— Спакуємося, візьмемо чемодана, Піфа — і на станцію. Купимо квитка. Паровоз зробить чмих-чих, а ми вже в купе. Зайде кондуктор, запитає: де ваші квитки? Ти йому покажеш. Якщо ж він запитає: а де Піфів квиток? Чому Піф зайцем? Зараз його зсаджу. Що ти скажеш?

— Я скажу, що то мій синочок.

— Ми їхатимемо далеко-далеко. І разом з нами будуть їхати поля, ліси і ріки. Потім ляжемо спати, на ранок поїзд зупиниться, а баба Тамара вже на пероні.

— А як вона знатиме?

— Ми дамо телеграму.

— Та ми ж забулися!

— Ми не забудемося. І будуть нас зустрічати баба Тамара з дідом Іваном. Що ти їм скажеш?

— Добрий день! — І вона простягає руки, ніби зараз вчепиться бабі на шию. — А що баба мені дасть?

— Вона подарує тобі казку.

— Яку? Гарну?

І мені згадується: сидить баба отут на кухні, на моєму місці і, годуючи малу, веде їй свою казку.

Сидить баба Тамара, притулившись до стіни, а Воксанка допоминається:

— Бабо, бабо, а хто підмалював тобі коси?

— Вони посивіли.

— А чого в тебе великий живіт?

Баба нітиться і не знає, що відповісти.

— Їж, і в тебе буде такий.

— Я не хочу. Тобі ж тяжко. А в баби Насті нема живота. Їй легко.

— Дуже ти в мене розумна, — каже баба, пхає малій ложку в рот, а щоб ліпше їлося, каже казку.

Була собі маленька дівчинка. Її батьки померли. І взяли ту дівчинку до себе добрі сусіди. У них своїх дітей ціла купа, самі немолоді, та мусили якось давати раду. А жили вони над річкою Горинню. Краса — над річкою зелений ліс шумить. І топилася з горя дівчинка в річці, але річка не хотіла її топити. І заблуджувалася з журби вона в лісі, але ліс не хотів її заблудити. Сирітка перебивалася на хлібі і на воді, а росла, як пампушка. Виросла і стала красунею. Взяла відра, пішла до криниці. Аж де не візьмися молодий козак на сірому коні, в чорній бурці. Налякав дівчину. Такого красеня вона ще не бачила, хоча від хлопців проходу не було. Та куди їм до нього! В козака брови як шаблі, а очі як леза. Ремені на козакові поскрипують, а зброя побрякує.

— Напій мені, дівчино, коня з рубленої криниці, з повного відра… На щастя!

Вона й напоїла. А коли верталася додому, бачить: котиться горошина. Котиться перед нею, у її двір. Вона взяла горошину й кинула собі в рот. А козак проводжає її. Стали вони у воротях — аж небо реве літаками, земля стогне від танків. Війна.

— Рятуй мене, козаче! — крикнула дівчина.

Бомби над головою, а під ногами снаряди. Козак посадив дівчину на коня, вивіз її з вогню аж в кубанські степи.

— Прощай, бо мені треба на битву!

А дівчина держиться руками за сталеві стремена.

— Що ж я без тебе, козаченьку Федоре? Нащо ж я, нерозумна, ту горошину ковтала, нащо твого коня поїла?

А військові сурми трублять розлуку.

Він скочив з коня, ще раз обняв її, і на її лице впало дві скупі сльози. Тоді знову на коня, і дівочі очі напилися вітру.

Вона