Борис Микитович Харчук - Горохове чудо

Відсутній опис

Жив на світі письменник Борис Харчук. Я часто зустрічався з ним то в книгарнях, то на вулицях Києва, чи в Будинку творчості в Ірпені. Борис Микитович був людиною стриманою і трохи мовчкуватою. Він любив тишу, самотність, які дозволяли йому зберігати постійну зосередженість на своїх думках. Це необхідний стан для кожної творчої людини, бо тільки він дає змогу серйозно працювати.

Тепер, коли Бориса Харчука немає на світі (він помер три роки тому від тяжкої хвороби серця), я часто згадую його, бо мені, як і всім друзям письменника, так не вистачає Харчукового доброго слова, приязного усміху, зрештою, навіть отого мовчання, яке в мудрої і делікатної людини завжди є золотим. Присутність таких людей серед нас не завжди примітна, але їхня відсутність особливо відчутна. Це ми добре збагнули після того, як Бориса Харчука не стало.

Кожен справжній письменник — загадка. Читаючи його книги, не раз задумуєшся: «Де він такий узявся? Хто надарував хистом бачити в світі те, чого не дано побачити іншим? Як народилися в уяві картини і люди, що про них він розповів у своїх книгах!» — і ще багато-багато таких запитань народжує кожна зустріч із талановитою книгою. І тоді ми намагаємося взнати про автора якомога більше. Вчитуємося в його біографію, шукаємо спогади про нього, статті критиків і літературознавців.

Про Бориса Харчука на сьогодні написано вже багато. Є серйозні огляди його творчості, численні відгуки й рецензії на окремі книги прозаїка, в газетах і журналах публікувалися спогади друзів і близьких Бориса Микитовича. Можливо, незабаром вони вийдуть в окремій збірці у видавництві «Веселка». Мені довелося читати рукопис тієї майбутньої книги. Кожен з авторів не тільки цікаво розповідає про свої зустрічі й стосунки з Борисом Харчуком, а й так чи інак заводить мову про народження в людині письменника.

І в цьому розумінні важливе значення має все, що відбувається з людиною, бо все формує її духовний досвід і те знання світу, з якого й народиться мудрість майбутніх книг.

Колеги Бориса Харчука зафіксували в своїх спогадах його вже «готовим письменником», людиною зрілих літ і зрілих думок. А його донька Роксана, яка добре пам'ятає батькові розповіді про його дитинство — чи не найважливішу для майбутнього людини пору життя, ось так поетично живописала те, що називається духовними джерелами особистості Бориса Харчука: «На далекому хуторі, що самотньо стояв серед полів, разом з телятами, курчатами та кошенятами ріс хлопчик. Його мама й тато мали багато клопотів по господарству, тому малий здебільшого був сам. Здавалося, сам, а насправді — з усім довколишнім. Все було живе. Все мало свою мову. Той хутір був цілою країною: обкопаний ровом, де збиралася весняна вода, біля воріт чатувала варта — старі липи, біля хати — добрий дух: розлога яблуня. Щороку бузько приносив у ту країну на крилах весну і щороку забирав у вирій літо. Щоранку там корови молилися до сонця, і щовечора маленька перепілка наказувала: «Спать підем!»..»

Дуже важливо, якщо людина; ставши дорослою, не забула й не загубила з душі свого дитинства, щоб воно назавжди лишилося святом її пам’яті. Щоб повсякчас відчувала в собі його далеке відлуння і мала всі права повторити слова Маленького принца Антуана де Сент-Екзюпері: «Я з свого дитинства. Я прийшов з дитинства, як з країни…»

Борис Харчук міг і мав право повторити ті слова. І — не тільки тому, що постійно вертав думкою у далекі хутірські дні до дерев і тварин своїх юних днів, писав про них книги, а отже, оживляв у слові. Навіть у йоґо характері було щось таке, що й дозволило доньці письменника сказати: «Був дорослим, а в душі залишався дитиною. Багато втрачав у житті, та не загубив головного — здатності дивуватися. Світ залишався таємничим і незбагненним. Може, тому так любив дітей. З ними йому було легко і втікав сум; дозволяв себе смикати за довгого носа, за вуха, гратися в собаку, коли його легенько кусали, в коня, коли на ньому їздили. Закінчувалася гра — і починалася казка про те, що бачило око і чуло вухо. От бджілка: куди летить і як живе, чи щаслива? Бджілка — трудівниця, а метелик — лінько. Йому все гульки! Але гарний! Десь у самого сонця позичив фарби…»

Йому випало справді нелегке життя. Таких не називають пестунчиками чи улюбленцями долі. Бо прирекла вона його пройти дуже важкими шляхами. І здолати їх могла тільки така сильна й вольова натура, як Харчук. Та й — не тільки здолати, а нічого зі своєї душі на них не розгубити, не розхлюпати.

«Малий Йосип Таранчук з нетерпінням чекав вечора. Хоч уже четвер, але чи ходити йому в школу, чи ні — він так і не знає. А батюшка ще у неділю після служби об’явив, що заняття почнуться в п'ятницю. Правда, Йосип у церкві не був, пас вівці, але в сусідських хлопчаків тільки й розмов було, що про школу…» — так починалася автобіографічна повість «Йосип з гроша здачі» двадцятип'ятилітнього автора, в якій він відтворював і осмислював своє — тоді ще зовсім не далеке — дитинство. Було це понад три десятиріччя тому. Цими фразами і починався в літературі Борис Харчук.

За його плечима був маленький хутір побіля села Лози на Тернопільщині, де він уперше побачив світ. Були літні босоногі дні, були зимові — часто в хаті при вікні, бо не завжди мав у що взутися. І, звичайно ж, були книжки, які відкрили цілий не знаний маленьким селюком світ, загострили його увагу до Слова.

Власне, все, що з ним було, він описав у своїх книгах. Тільки письменникові дана ця щаслива можливість — сповна розповісти про себе, про світ, про людей. Бо в них е такий надійний спільник — Слово, яке знає всі дороги до людських сердець.

Знаючи його магічну силу і ясно усвідомлюючи свій обов’язок у цьому світі, Борис Харчук уже в зрілі літа писав: «Письменник володіє словом — надбанням духу і святая святих свого народу, тому він виступає не лише від свого