Борис Микитович Харчук - Горохове чудо

так і залишилася в степу. Жила у його матері в станиці. А війна йде, наближається. Невістка із свекрухою пшеницю жнуть. А з тієї горошини, яка вкотилася колись у двір і яку ковтнула невістка, вродилася дівчина. У степу, на снопах. І в той час, як вона вродилася, сто чорних коней скачуть із заходу до сходу, а вершники всі вбиті. Чорні бурки — чорні прапори. Сто коней стали дибки, а всі вершники вбиті. Відокремився один вершник, стоїть під буркою.

— Доня, твоя доня! — крикнула невістка, бо стала вдовою.

Заіржав кінь і — до табуна.

Летіло сто коней, копитами били захід, мордами гризли схід, а всі вершники вбиті.

Дівчина була біла-біла, і її назвали Світланка.

Фашисти облягли, а потім захопили станицю. Забрали все до решти, не зглянулися на дитину. Тільки півень залишився, втік, і його не могли зловити. Стару на окопи, молоду теж, а дівчинка попідтинню. Фашисти ввірвуться в хату, шварготять. А дівчинка така гарна, що її краса навіть їх на хвилину робила людьми. Чого в неї білі коси і ясні очі? Хіба їм здогадатися, що вона волошка в житі, краса.

— Гайда! Гайда работай!

Дівчинку бавили чужі діти, а коли їм набридало, то залишали півневі. Нехай він догляне. Йому це теж набридло. І він, гребінчастий, червоноперий, якось узяв та й клюнув Світланку в лице. Око не випив, а слід свій лишив. Так що вона стала значеною. І коли стала підростати, то не могла загубитися. Не бачили дівчинки з ямкою? Чому ж ні, в бур’яні порпається.

А потім сто коней летіли зі сходу на захід. І всі вершники живі. Та ні один кінь не спинився.

І сказала свекруха:

— Мого нема…

А невістка:

— Дівча… Воно ж таке, як він. І брови, і очі…

А свекруха ще раз сказала:

— Нащо мені радість? Мого нема…

— Підемо, Світланко, додому.

Лежала глибока зима. Із станиці їх повіз трактор. Сиділи в причепі. Мала кричала: «До баби! До баби!..» Охрипла. Трактор на білому снігу копав синю дорогу. А там трохи залізницею, більше пішки. Вночі дорогу казали зорі: падали попереду. Вдень вело сонце. А в завірюху шуміли безсріберні верби обіч розбитих полустанків: туди, туди… І так через усю Україну. А дома ні кола, ні двора. І дівчинка Світланка росла на материнських руках, вони дуже боліли…

— А що далі, бабо?

— Далі всяке було. Більше жорстокого. Аж прибився до них Іван. Він полюбив Світланку, як свою. А вона не хотіла нізащо називати його татком. У нас татка нема — дядько. Якось вони переїздили з одного містечка в інше. Спакувалися, самі посідали в машину, а Світланку поставили на землі й кажуть: «Не будеш кликати Івана татком, то не візьмемо із собою, покинемо». А вона закусила губи. Сліз нема. І стояла так, аж поки рушила машина. А тоді гукнула:

— Тату!

Іван зіскочив з машини, вхопив її на руки. Поїхали. Згодом у Світланки знайшовся брат Женя…

— Бравий вояк Швейк?

— Ага, він зараз у солдатах.

— А його сестра — то моя мама?

— Ти як здогадалася?

— Бо її звуть Світланкою. А як звали її маму?

Баба Тамара думала, що їй відповісти. Насправді її звуть Теклею, так і в паспорті записано. Їй дуже не подобається це ім’я вона переконана, що від нього всі її злигодні, тому стала Тамарою. Але чи це ім’я, яким її охрестив козак-кубанець, допомогло їй?

Баба так нічого и не сказала.

А в нашій мисочці вже нема борщу, допомогла бабина казка. «Воксанка з’їла густе: бурячок, моркву, капусту, квасольку, а рідке випила. Взяла мисочку обома руками і в рот.

— Дно! На тобі дно!

Тепер їм я, а вона кепкує:

— Я показала дно, а ти не можеш.

Скільки разів, сідаючи за стіл, ми обганяли одне одного. Зараз вона мене випередила.

Парують котлети. Кухня пахне м’ясом. Воксанка робить «Ох!» — і питає:

— А тепер куди ми поїдемо?

— Мабуть, до другої баби.

— До маленької?

Баба Тамара велика, а баба Настя мала.

— А ти пам’ятаєш, що є в маленької баби?

— В неї є корівка, півник, собачка і дід Микита. Я так хочу до маленької баби… — І її голосок дзвенить так само, коли вона признавалася сусідці: «Я вже бабу не люблю, татка не люблю. Ввімкнеш, Надю, телевізор?»

Вона відщипує шматочок котлети і вголос думає:

— Півник раненько-раненько заспіває: «Кукуріку!» Кукуріку — вставай рано, чоловіку! Я встану і пожену корівку пасти, а потім буду гратися із собачкою. А потім маленька баба мені щось дасть, посадить на коліна і теж щось розкаже. Правда?

— Розкаже… Це буде в неділю, бо в будень у маленької баби часу нема.

— Ми посідаємо під яблунею.

— Ага, під тією, що під хатою.

Цвіте яблуня, і білим цвітом падають слова.

У селі-веселі росла дівчина. Її мамою була земля. Тій дівчинці дуже хотілося бути щасливою. Вона пішла до циганки, щоб та виворожила їй долю. А циганка глянула на неї: «В тебе коси буйнокосмі, твої очі вловили всі зорі. Хіба таким ворожать?» І не захотіла ворожити.

Верталася дівчина від циганки, а земля їй казала:

Весь твій вік буде робота, прястимеш довгу нитку, а коли допрядеш до кінця, заберу тебе.

Дівчина була молода, не дуже йняла віри тим словам.

Женилися її брати, ділили землю, а їй дуже мало лишилося. І ніхто до неї не хотів свататися. Вона подумала, що їй, мабуть, довіку судилося сидіти в дівках. Тож коли її посватав удівець, відразу подала рушники.

А