Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

Дивно. Невже приїхав? Чого? Він же не збирався до нашого міста. Мабуть, у нього щось важливе, коли зателефонував.

— Вас чекає майор Скорич, — кинув мені навздогін черговий.

Безперечно, Страпатий у місті, раз пообіцяв зайти. Де ж він спинився? У кого? В готелі? В кабінеті Скорича чулися приглушені голоси. Хто ж це у нього? Таки Страпатий забив мені памороки! Там же слідчий Махов і колега з Грузії, який прилетів після обіду. Я постукав і, не чекаючи дозволу, відчинив двері. Майор сидів за столом, а Махов і незнайомий рудоволосий молодик з римським носом і веселими карими очима — за приставним. Він, з Тбілісі.

— О, Арсен! Давно ждемо, — махнув мені рукою Скорич, запрошуючи заходити. — Познайомся: старший лейтенант Гветадзе.

Рудоволосий звівся мені назустріч, міцно потис правицю.

— Додо, — назвав своє ім'я.

Він мого зросту, трохи легкий, але під одягом вгадувалося добре натреноване тіло — згусток м'язів, ні! грама зайвої ваги. Я зустрічався зі схожими суперниками на борцівському килимі й на собі скуштував їхню силу і спритність. Мені сподобався старший лейтенант.

Передовсім я доповів про Страпатого.

— Обдзвони готелі, — наказав мені Скорич.

На жаль, в жодному Страпатий не зупинився. В кого ж він? У нього ж тут ні родичів, ні знайомих. Стривай, а Тягун і Баглай? Я виклав свої міркування присутнім.

— Діло не жде. Потім розберемося, — рішуче сказав майор.

— Це його ідея, Додо, — сказав Гліб, кивнувши на мене.

— Гарна ідея. — Гветадзе глянув мені в очі й жартома запитав: — Шкода було віддавати її, капітане?

— Шкода, кацо, хотілося самому, — признався.

— Вах! — сплеснув у долоні гість. — Але ж ти не грузин?! Вам треба грузина — і ось він! — вдарив себе кулаком у груди.

Я йому по-доброму заздрив. Завдання випало Додо не з легких. Махов розповів йому про справу, якою займалися. Обговорили деталі операції, намагаючись врахувати її непередбачені повороти. Гветадзе мав поселитися в базарному готелі на другому поверсі в двадцять третій кімнаті зі справжнім торговцем мандаринами, посвяченим у задум. Вони, не криючись, розповідають, що приїхали з Одеси, де впали в ціні фрукти, і ніяк не можуть добрати кілька тисяч карбованців до круглої суми в п'ятдесят тисяч.

— Максимум пильності, Додо, — напучував його Скорич. — Не забувай про гірку долю земляка. Запам'ятовуй усе і попередь напарника.

— Ми ще в Тбілісі підготували його. Хлопець перевірений, кмітливий. Не підведе, — запевнив нас Гветадзе.

— Можливо, хтось набиватиметься на знайомство. Заводь, — сказав Махов. — Поки ти без грошей, доти у безпеці. До нас не приходь. Арсена вже вистежили двічі. Краще дзвони. А зустрічатись зі всіма пересторогами.

— А де Івардава? — поцікавився Додо.

— У готелі «Якір». Чекає, коли ми зловимо вбивцю.

— Головне, нічим не викажи себе, — попередив майор.

— І придивляйся до бородатих чоловіків і чорноволосих дівчат, — додав я.

Гветадзе білозубо посміхнувся.

— Генацвале, все розіграю як по нотах, — пообіцяв Додо. — Я ж чотири роки займався в драмгуртку. Які ролі!.. — театрально закотив очі.

Невдовзі ми з ним попрощалися. Він сів у дворі в «уазик» і поїхав, щоб десь зійти на вулиці, а там тролейбусом дістатися ринку. Пересторога не зайва. Додо наче викликав вогонь на себе… Сподівалися, його поява прискорить розшук убивць і ми відвернемо наступні злочини. Правильно зауважив Махов — поки не здійме вклад з ощадкнижки, доти ніщо не загрожуватиме колезі з Грузії. А тоді ми вже постараємося підстрахувати Гветадзе. Цікаво, як надалі розгорнуться події?

— Чи клюнуть вони після Белішвілі? — вголос міркував я. — Минуло небагато часу.

— Повинні. Надто велика спокуса, — переконливо заперечив Скорич.

— І вони надто впевнені, що ми ніколи не натрапимо на їх слід, — мовив Махов. — Вчора знову дзвонив якийсь молодик матері Шалапухи й питав, чи скоро випустять Богдана і Вадима. Вона сказала, мовляв, через два тижні відбудеться суд. Так що, Арсене, вони обов'язково спробують поживитися мандариновими грішми.

Я все це знав і розумів, але хотілося розвіяти сумніви.

— Якщо Страпатий у місті, може, залучимо його до пошуку давніх знайомих? — запропонував я. — Звичайно, під наглядом оперативників. А раптом упізнає Тягуна або Баглая?

— А він погодиться? — Дмитро Юхимович пильно глянув на мене, ніби запитував самого шевця. — І чи не зникне після цього дзвінка? Чому не зайшов, якщо тут?

На це відповіді у мене не; було. Я згадав зустріч зі Страпатим, нашу розмову…

— Сподіваюсь. У нього свої рахунки з Баглаєм. По-друге, Страпатий тепер зовсім інша людина. От чого він приїхав сюди? — мучило мене запитання.

— Так, загадка. А фронтове братерство перекувало не одного штрафника, — погодився майор. — У нашій батареї служив… — Задзвонив внутрішній телефон, і він узяв трубку, зосереджено слухав. У мене майнула думка — напевне, прийшов Страпатий. — Добре, Гришо, хтось із наших під'їде. — Дмитро Юхимович обвів мене і Гліба стурбованим поглядом. — На турбазі «Сосни» стався нещасний випадок. Може, гайнеш, Арсене?

Ми перевіряли всі значні події.

Нашим «уазиком», з Миколою Бунчуком, я вирушив на турбазу, на якій, до речі, ще не був.

— Скільки кілометрів? — запитав у сержанта.

— Від центру міста дванадцять.

Я зиркнув на годинник — 19.40. На вулицях багато перехожих. Денна спека поволі спадала. Червоне вичахле сонце зависло над обрієм, і на шибках вікон горішніх поверхів палахкотіли рожеві відблиски. Якось по-особливому відчувалося настання сутінків, мов перед сходом сонця: довга мить тривожного очікування великого таїнства…

Скоро вирвалися з асфальто-кам'яного лабіринту міста на околицю. Обабіч дороги мигтіли акації. «Уазик» наче впірнув у солодкуваті хвилі білого цвіту. Чомусь не хотілося думати про зло, що чинилося на землі, а згадувати приємне і мріяти, як у дитинстві, коли з товаришами, накупавшись, вибирався на берег, лягав горілиць