Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

Ліворуч, метрів за п'ятсот від шляху, тягнувся лиман. Він укритий, наче лускою, рожевими брижами. На видноколі застиг, здрібнений відстанню, пароплав. А попереду, мов з лиману, виростали дерева. Спочатку верхівки, потім крони, стовбури, й серед поля постав сосновий гай.

Поминули криту, розцяцьковану мозаїчними квітами автобусну зупинку з кількома пасажирами. За нею — бруківка до гаю, обгородженого невисоким бетонним парканом. Між голими і жовтими, наче віск, стовбурами сосен виднілися будинки і автобуси, миготіли постаті людей. Чулася весела музика. Збоку на майданчику стояв «уазик» оперативної групи. Ми зупинилися поряд.

— Давно приїхали? — запитав у водія «уазика».

— Тільки що.

— Куди пішли товариші?

— Он тією алеєю, потім повернули праворуч, будиночок сорок третій, — доповів міліціонер.

Я попрямував алеєю, вздовж якої шикувалися невеличкі дерев'яні зелені хатки з відкритими верандами. Можливо, подумав я, саме в цей час до відділу зайшов або подзвонив Страпатий, а мене знову нема…

Поглядав на номери будинків: 15, 16, 17… Від алеї праворуч відгалужувалася друга, і в ній я угледів номер 21. Повернув. У кінці — на веранді стандартної хатки — гурт чоловіків. Оперативники і кінолог з розшуковою собакою. Двері відчинені. В кімнаті тьмяно горіла лампочка. Я привітався з колегами приміського райвідділу, зазирнув до середини будиночка. Під стіною на ліжку лежала одягнута в сірий костюм людина, взута в коричневі туфлі. Голова накрита подушкою. Медексперт тримав лежачого за зап'ястя — намацував пульс.

У кімнаті ще одне ліжко, шафа, два стільці, під вікном стіл з графином і двома склянками. Ось і всі меблі. Килимки біля ліжок зім'яті. Медексперт оглянувся. З виразу його обличчя зрозуміло — людина мертва. Мені впала в очі синюшність шкіри на кінчиках пальців. Це ж ознака… І подушка… Медексперт підняв її, і мені перехопило подих, аж неприємно замлоїло під грудьми…

На ліжку лежав… Страпатий, швець із Вінниці. Усього чекав, тільки не цього.

— Знайомий? — запитав хтось із оперативників, помітивши мій стан.

Вражено дивився на Страпатого. Як він опинився в будиночку? Коли приїхав? Що мав сказати? Хто його?..

— Викличте «швидку медичну допомогу» і сповістіть Махова, — попросив колег. — Це по нашій справі. Тут є працівники турбази? — глянув на двох незнайомих.

— Я, — озвався статурний молодик з довгими бакенбардами. — Черговий по турбазі Чаленко.

— Коли прибула ця група туристів?

— Сьогодні вранці.

— У місто не виїжджала?

— За планом — завтра.

— Його ніхто не розшукував?

— До мене не зверталися. Ось товариш, з яким вони разом… — Чаленко кивнув на другого незнайомця — огрядного, лисого чоловіка з переляканими очима. — Він і прибіг до мене, коли побачив…

— Ви теж з Вінниці? — звернувся до нього. — Ваше прізвище?

— Талика Кузьма Антонович, з Вінниці, нас тридцять два чоловіки, цілу ніч їхали, — уривчасто, захлинаючись, розповідав. — Він фронтовик, я фронтовик, довго балакали, потоваришували, разом поселились.

Я з Таликою відійшов, щоб не заважати експертам.

— Не казав Сидір Панасович, чого сюди їхав?

— Відпочити і вбити, як він висловився, коли вдасться, ще одного зайця.

— Якого зайця? — не второпав спочатку.

— Не знаю. Зайця…

Невже Страпатий мав на меті спробу розшукати Баглая з Тягуном і навмисне обрав для відпочинку наше місто?

— Так, приїхали. А далі?

— Влаштувались, поснідали і лягли спати. Стомились. Потім, перед обідом, обійшли всю турбазу, до причалу на лимані. — Талика почав уже говорити спокійніше, й переляк у його очах зник. — По обіді накупили в кіоску свіжих газет, листівок з видами міста, читали… Я почав дрімати, а Сидір крутився, зітхав, опісля кудись ходив і повернувся, довго сидів на ліжку. Я заснув… Прокинувся від музики. Сидір спав. Уже сім годин. Пора на вечерю. Я розбудив його. Він сказав: «Іди, я скоро…» Приходжу з їдальні — а він спить одягнутий, з моєю подушкою на голові.

— О котрій годині ви повернулися?

— О пів на восьму. Я до нього — мовчить, торкнувся руки — мов крига. Ну і…

Тридцять хвилин залишався Страпатий сам. І того було досить убивці. Отже, стежив за ним і вибрав підходящий момент. А часом не залишився Страпатий, щоб зустрітися з кимось наодинці? З ким же він бачився на турбазі? Напевне, з котримсь із відпочиваючих. Сторонньому тут нічого робити. Та й убивця не знав, коли приїде швець. З Вінниці за ним не слідкували.

— Кузьмо Антоновичу, а ваш сусід ні з ким не розмовляв на турбазі? Ніхто до нього не підходив?

— Ні, ми тільки гуляли удвох.

Дивно, дуже дивно. Стривай, він же кудись ходив без Талики. Можливо, тоді й здибався. Я упевнений в одному: вбив його або Баглай, або Тягун. І зустрілися вони випадково.

— А довго не було сусіда після обіду?

— З півгодини.

— Лейтенанте, попрацюйте з собакою, — звернувся до кінолога, надіючись, що розшуковий пес візьме слід.

І він таки його взяв: спочатку покрутився по кімнаті, потім по веранді, обнюхав нас усіх і метнувся поза хатину. Ми вибігли на стежку. Вона петляла майже обіч гаю, між соснами й кущами. Пес упевнено вів нас уперед. Вбивця не скористався алеєю. Чому? Боявся, щоб не помітили туристи? І знав про стежку. Висновок? Йому добре знайома місцевість.

Ми дісталися лиману. Пес шарпнувся в кущі, потяг за собою кінолога. Крутим берегом збігли до води. Опинились у маленькій бухті. Пес безпомічно заскавулів. Я уважно оглянув мокрий пісок. У ньому характерний рівчачок, заповнений водою, як від носа човна, коли втикається у берег. І свіжий слід. Я послав кінолога за експертом, щоб зробив зліпок зі сліду. Тоскно дивився на рожеві брижі. Червоне сонце торкалося обрію…

Вибрався на високий берег. Він трохи видавався в лиман. За ним розташовано невеликий причал. На хвилях погойдувалися човни і прогулянковий катер. До