Олексій Михайлович Волков - Переможець отримає все
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Той, що говорив з Віктором, відійшов назад до їхньої машини й нахилився до водія, який не вимикав мотора, а другий так і залишився стояти біля Віктора з виглядом, наче його це не стосувалося.
«Базар» тривав одну хвилину. Третьому махнули рукою, він не прощаючись сів до них, і іномарка, скреготнувши колесами, погнала у зворотному напрямку.
У неї тремтіли руки, в цієї рішучої жінки. Очевидно, так її зупиняли вперше.
— Усе гаразд, — заговорив до неї Віктор, таки достукавшись у дверцята з протилежного боку. — Все нормально. Їдьмо.
Але Ірина потребувала довшої зупинки.
— Хто це такі? — запитала вона, беручи завбачливо простягнуту ним сигарету.
— Мафія. Або рекет. Як тобі більше подобається.
— І як ти від них відкараскався?
— Бо все законно. Я сплатив за цю машину. Однаково б віддавали — не від себе ж працюють хлопці. Люди також не перший рік цим займаються. Не в їхніх інтересах викидати таких, як ми, з дороги. Вони з цього живуть.
— Сила… — обурено промовила Ірина, затягуючись. — Отже, знати пароль — і всі проблеми.
— Як коли. Іноді бувають просто любителі. Не мафія, тобто. Якщо натраплять на якогось лоха, то матимуть шанс заробити якусь сотку.
— А якби ці виявилися саме такими?
— Такі — самі бояться. За ними нікого немає. Таких офіційний рекет не жаліє. А за мною з цього погляду — закон. Я сплатив — вони мене навіть захищають певною мірою.
— Добрий закон… — промовила Ірина.
— Ти ніби вперше чуєш про таке, — здивувався Віктор.
— Не вперше, — погодилася вона, — просто доки все це не стосується тебе особисто, сприймаєш дещо інакше. Закон власної сорочки…
— Ну, гаразд. — Віктор узявся за ручку дверей. — Можемо спокійно їхати. І наступного разу не панікуй.
— Звичайно, — вона кивнула головою, — я ж тепер знатиму, що ти вернешся.
— Куди ж я подінуся, — відповів у тон їй Віктор. — За тобою ж іще гонорар…
Але від'їхати їм знову не дали. Тепер уже поруч зупинилася шустра «вісімка», з вікна якої визирнув жезл. Так, наче ці тимчасові номери вабили всіх підряд. Але цього разу з’ясування стосунків минуло швидше. Він лише нагнувся до вікна машини, й ДАІ поїхала далі.
— От уже не щастить, — бідкалася Ірина. — А цим чого треба?
— Грошей, — відповів Віктор.
— Та ми ж правил не порушували! Хіба тут не можна стояти?
— Можна, але краще дати десятку й нехай печуть — від того не збіднієш. А так почнуть — що та чому…
Вони простояли на узбіччі ще з півгодини.
— Н-да… — пошкодувала Ірина. — Все-таки тут набралося б на непоганий репортаж… жаль…
На це Віктор лише скривився:
— Хто ж тобі завадить зліпити його, наче про когось іншого, так, як ти казала?
— Ну… — похитала головою вона. — Якщо я не дозволяла собі непорядності щодо інших, то з тобою тим паче…
— Гаразд уже, — несподівано промовив Віктор, — ліпи, якщо вже так треба. Але зовсім без мене.
— Правда? — ожила Ірина. — Ти дозволяєш? Дякую. Я дам прочитати. Усе, що ти забракуєш, потім викину. Гаразд?
— Гаразд, — погодився Віктор. — Тепер ти вже можеш їхати?
— Ти знаєш, тепер можу. Ти вмієш поставити назад у колію.
Він допалював цигарку, сидячи за столиком одного з літніх кафе просто неба, яке ще не встигли згорнути перед настанням осені. Останніми днями, хоча ще й теплими, вже віяло прохолодою. Кава була справді непоганою, і Віктор думав замовити ще одну.
Ірина телефонувала тиждень тому — просто так. Питала, як справи, чи немає гострої потреби з грошима, які вона заборгувала, і чи не продав ще «дев'ятку», адже вона знайшла на неї покупця. Побалакали гарно і приємно. І ось тепер, як було домовлено, він чекав на неї в кафе на розі двох тихих вулиць.
Ірина спізнилася майже на годину.
— Пробач, будь ласка, — почала вона замість вітання. — Ніколи не спізнююся, а тут головному редактору одна мара вступила в голову… Я наче на голках, ледве висиділа…
Вона дуже спішила потрапити сюди, тому захекалась і виглядала збудженою.
— Не треба було так бігти, — сказав він. — Я й так нікуди не поспішаю, а кава тут добра. Що ти будеш?
— Я? — здивувалася вона. — А… що, ми тут сидітимемо?
— А що, погано?
— Ну… я гадала, ми кудись підемо, у якесь краще місце. Я за машину могорич так і не поставила. Якраз сьогодні і збиралася. Ну правда, ходімо, я навіть придумала, куди тебе запросити.
— Могорич відміняється, — посміхнувся Віктор, як завжди, стримано.
— Чому?
— Ну, хоча б тому, що не позбувся ще машини — он, стоїть. А за кермом пити не можна. А по-друге, у твоєму становищі могоричі ставити не варто — ми ж перестаралися з ціною, наскільки я пам’ятаю.
— Ну-у… — обурилася Ірина, — це тут якраз ні до чого. На це ще лишилося. Ходімо.
— Ні, правда, тут добре, — вперся Віктор. — Завтра його закриють на всю зиму, і більше тут не посидиш. Давай тут.
— Ну давай хоч до мене тоді зайдемо, — не здавалася вона. — Я не надто хороша господиня, але чимось тебе пригощу.
— Ні, я не зібраний для гостей, — рішуче підняв руки Віктор. — Серйозно, давай тут.
Саме тепер підійшла офіціантка й запитала, що вони замовлятимуть, чим Віктор і скористався.
— Мені каву, а потім ще одну. Ти що будеш?
— Також каву, — зітхнула Ірина.
— Дві кави і щось смачне для дами на ваш розсуд.
Ірина лише подивилася на нього й нічого не сказала.
— Як твоя машина? Бігає? —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Переможець отримає все», після закриття браузера.