Олексій Михайлович Волков - Переможець отримає все

— Звісно. Хто ж вибирав!

— Ти й вибирала.

— Ну… за великим рахунком, купував її ти. Я тобі надзвичайно вдячна. До речі, ось гроші… — Вона полізла до сумочки.

— Потім, — зупинив її Віктор. — Давай спочатку каву пити.

Розмова чомусь не клеїлася, і вони мовчки пили каву. Потім курили. А Ірина тепер була не схожа на саму себе — напевно, вибилася з колії через затримку на роботі й своє спізнення, і в розмові явно не бажала брати ініціативи.

— І як твоя стаття? — нарешті запитав Віктор.

— Ніяк.

— Чому?

— Не знаю. Нічого не вдалося. Щось зліпила, а почитала — така маячня виходить… — вона подивилася на нього. — Я взагалі вирішила від неї відмовитися.

— Я одразу казав, що все це не варте уваги.

— Ні, — заперечила Ірина, струшуючи попіл і зосереджуючись. — Варте уваги й навіть дуже. Річ в іншому. По-перше, ми з тобою якось… ну, принаймні мені так здалося, ближче познайомилися, і я не можу тепер ліпити на тобі, на твоєму прикладі, щось таке, словом, як про інших. Спробувала написати інакше. Але…

Віктор не перебивав.

— Розумієш… Якщо зібрати все, що я про тебе знаю, багато речей я не можу собі пояснити. Твій… спосіб життя… — Вона старанно добирала слова. — Все, що я побачила, що зрозуміла про тебе — воно… ну, словом, не пояснюється тим, що ти розповів. Тому й моя розповідь виявилася непереконливою. Розумієш? Наче не вистачає ще чогось. Чогось, про що ти мені, очевидно, не розповів. Чогось такого, що давало б зрозуміти, чому ти не маєш спокою. Ти наче неприкаяний. Повір, це видно. Принаймні, мені. Отже, цього відкрити я не змогла. А вигадувати від себе…

А він продовжував мовчати, тим самим переконуючи її у правоті власних спостережень. Усе правильно. Вона справді класна журналістка, ця Ірина Скоропляс. На мить Віктору стало її шкода. Не вдався гарний матеріал про колишнього десантника, який свого часу ого-го… Цікаво, що б вона сказала, якби мала змогу дізнатися, яку сенсацію насправді являє собою цей утрачений матеріал! І що до цих не вартих уваги дрібниць його герой — автор усіх останніх хітів Леми, у якого, напевно, бідолашна й не мріє взяти інтерв'ю! Від цих думок одразу стало соромно, адже Ірина заслуговувала на те, щоб допомогти їй, а не глузувати.

— …а зробити це мені справді хотілося.

— Не переймайся, — втішав він. — Напишеш щось краще.

— Вибач, звичайно, — додала Ірина. — Я знову лізу у твоє особисте життя. А для мене там, здається, місця немає.

Він не схотів цієї миті зустрітися з нею поглядом, і це означало, що вона, на жаль, і тут вгадала.

— У мене взагалі немає особистого життя, — сказав Віктор. — Тільки дорога.

— Чому?

— Така доля, очевидно… — Він знизав плечима.

— І тебе це влаштовує?

— Звісно, ні. Але… пробач, звичайно, давай про щось інше.

— Зрозуміло. Вітю, можна, я прямо спитаю? Маю таке відчуття, що я тобі нав'язуюся. Не з репортажем там, чи з машиною, а взагалі. Це так?

— Ні, звичайно… — Тепер він дозволив собі подивитися в її очі, і це дало Ірині зрозуміти, що відповідь щира.

— Ми ще побачимося?

— Звісно, якщо буде потреба — ти знаєш телефон.

— А без потреби?

Він знову подивився на неї і сказав переконано, не сумніваючись ні на йоту:

— А без потреби зі мною краще не бачитися. Дружня порада, абсолютно щира.

Вона все-таки витягла із сумки гроші й поклала на столик, а потім полізла ще за чимось.

— Я не хочу, — сказав Віктор. — Чесно. Мені також здається, що ми ближче познайомилися, і мені неприємно їх брати. Тим паче, що мені вони майже без потреби, а ти, напевно, позичила. Не треба.

Він нахилився й поклав їх назад до сумочки.

— Тепер я взагалі не знаю, як себе почувати, — знизала плечима Ірина.

— Не переймайся, — порадив їй Віктор, — ти ж… розумна жінка. А я справді цілком щиро.

— Жінки всі однакові… — зітхнула вона.

Віктор не відповів нічого.

Ірина витягла з сумки невеличкий диктофон і простягла йому:

— Візьми оці мої… труди. Якщо хочеш, послухай — потім зітреш. На папір я ще не встигла перенести. Та воно й не треба. Побачиш сам — таки невдало. Апарат залиш собі на пам’ять — це не пошук приводу для нової зустрічі. Не переживай, у мене їх кілька. Раптом і тобі стане в нагоді.

— Що ти, не треба…

— Залиш, я прошу. На згадку.

І знову пауза.

— Ну що ж, дякую тобі за все, — порушила мовчанку Ірина. — Я йтиму.

— Обережно ганяй, — порадив Віктор. — Відчуєш себе водієм — гляди не заривайся.

— Добре, — відповіла вона. — Ти також. Обережність і асам не зашкодить. Буде чогось треба — дзвони, візитівку маєш. Допомога журналіста може знадобитися будь-кому.

Вона підвелася й пішла, зробивши прощальний жест рукою, який супроводжувала усмішка, не те, щоб сумна — просто позбавлена оптимізму. Не озираючись. Вона була розумна, бачила все наскрізь й уміла, залишаючись порядною людиною, давати сама собі раду в цьому складному житті, яке часто-густо ламало та перетворювало на непотріб навіть дужих чоловіків. До того ж… Усе було в цій жінці — і краса, і розум, і життєва сила. А Віктор, відірвавши на мить очі від вичовганого за літо столика з чашкою кави, проводжав її поглядом, у якому, проте, не було ні захвату, ні розпачу, ні заздрості, ні надії. Бо попри всі ці виключні якості мала вона одну дуже серйозну ваду, що перекреслювала геть усе.

Вона не була Зоряною.