Роджер Пілкінгтон - Янові скарби

було в іржавому барильці, упало Майклові на ноги, розсипалося і заяскрилося по всьому ялику. Не відриваючи зачудованого погляду від того сліпучого блиску, Майкл узяв жменю різнобарвних іскринок, і пропустив їх крізь пальці. Потім глянув угору на звернені до нього з палуби «Двох братів» обличчя, але й слова не міг вимовити. Він сидів по самі коліна в діамантах, рубінах, перлинах різних розмірів, серед купи коштовностей, що переливалися яскравими кольорами.

Того ж дня надвечір за течією йшов караван з трьох суден, але прямував він уже не до Дордрехта, а до Флісінгена — адміністративного центру провінції Зеланд. Перед вів поліційний катер. У стерновій рубці серед поліцейських був і Майкл. Підлога навколо і столики для карт заставлені були каструлями та сковорідками з «Норця»; тут же стояло відро і навіть глечик для молока. Весь цей посуд по вінця був наповнений коштовностями, які вірний батьківщині старий моряк тієї глупої ночі, коли на нього звідусіль чигала небезпека, так уміло сховав від ворогів. Не поспішаючи, чітко вимовляючи слова, щоб голландці могли його зрозуміти, Майкл розповідав поліцейським історію Янової Біблії і зашифрованого запису, який вони в ній знайшли. Він обережно розкрив намоклу книгу на тій сторінці, де все ще було помітно Янів запис, хоч чорнило дещо розпливлося від води.

За кормою поліційного катера йшла баржа «Двоє братів». Біля величезного стернового колеса випроставшись стояв Віллемів батько, а коло стін рубки Керол і Джіл вдоволено порозлягалися в шкіперових кріслах і дрімали.

На кормі баржі, звісивши ноги в люк, сидів вартовий і раз у раз заглядав у глибину трюму, де на підлозі мовчки скулилися затримані бандити.

За баржею плив «Норець» з обпаленим у полум'ї битви бортом. Пітер стояв біля штурвала, а поруч нього — Віллем, знову одягнений в картату сорочку і светр.

За милю від Флісінгена до них приєднався ще один поліційний катер, викликаний по радіо для охорони. Майкл захоплено стежив, як він, граціозно описавши дугу, зайняв своє місце в кінці флотилії.

— Які гарні ці катери! — зачудовано мовив Майкл.

— Ваше суденце дуже схоже на них, — сказав поліцейський офіцер.

— Ну, «Норець» до деякої міри теж поліційний. катер. Бачте, він належить моєму батькові — головному інспекторові Скотленд-ярду, — поважно мовив Майкл.

— Скотленд-ярду? Та ну?

— Авжеж. Тато вів справу про голландські скарби, — пояснив Майкл. — Від нього ми й почули про них.

— Наш уряд виплатить за це велику винагороду, — мовив поліцейський офіцер.

— Винагороду?

— Ну, звичайно! Її дадуть людям, які знайшли коштовності.

— Ну й ну! От цікаво! — засміявся Майкл. — Але, по-моєму, частину винагороди треба дати тим, хто допомагав нам, — задумливо додав він, — Віллему та його батькові.

— Аякже. Безперечно.

— І ще є одна людина, яка теж заслуговує відзнаки, — сказав Майкл. — Це службовець з бензоколонки в Остенде. Він дуже допоміг нам, пославши двох бандитів по фальшивому сліду — трамваєм до Зебрюгге. — І він розповів про те, що сталося в Остенде.

Коли завиднілася головна гавань, поліційний катер, що супроводив їх, дав кілька довгих владних гудків. Судна обігнули східний мол і попрямували повз великі пароплави до низенької пристані в дальньому кінці порту. Набережну тут оточили озброєні полісмени, а до самої пристані було підігнано поліцейські автомобілі та криту машину з броньованими дверима. Така незвичайна активність поліції зібрала юрбу цікавих — портових робітників, жінок в гарних голландських національних убраннях — в білих накрохмалених чепчиках та пречудових мереживних хусточках, пасажирів з пароплава, людей, що поверталися додому з роботи. Вони зацікавлено дивилися на караван суден, що обережно підходили до причалу — два поліційних катери, невеличке судно під англійським прапором і типова голландська баржа.

Коли поліція ступила на палубу «Двох братів» і четверо скуйовджених людей по одному вилізли з трюму, по юрбі цікавих перебіг гомін: всі збуджено висловлювали різні здогади. Затриманих швидко повели до поліційних автомобілів, які одразу ж рушили від пристані і, прямуючи з місто, зникли серед портових складів. Але гомін враз стих, і вкрай здивований натовп завмер у мовчанні, коли велика крита машина задки під'їхала до причалу і офіцери з поліційних катерів одну за одною почали виносити каструлі, наповнені блискучими коштовностями, що вигравали всіма барвами в сонячних променях. Обережно, намагаючись не розсипати й не упустити у воду жодної речі, вони передавали дорогоцінний вантаж поліцейським на набережній.

Нарешті вивантаження було закінчено, і важкі двері критої машини зачинилися, сховавши за собою давно втрачені, а тепер знайдені скарби. Тільки-но машина повільно рушила з місця, натовп почав розходитись, і невдовзі на набережній зосталося всього кілька туристів.

З-поміж складів виїхав полісмен на мотоциклі, зупинився біля поліційних катерів і зійшов з машини. Вийнявши з кишені пакет, він передав його офіцерові, який стояв поруч Майкла.

Джіл і Керол стежили за всім з палуби великої чорної баржі.

— Це посильний, — сказала Джіл. — Він дуже схожий на тих, що приїздять до татка. Цікаво, що він привіз?

Поліцейський офіцер піднявся з катера на набережну і допоміг Майклові вибратися услід за ним. Потім поманив пальцем Пітера і Віллема з «Норця», і вони теж зійшли на берег. Дівчатка стрибнули з баржі і підбігли до них.

Офіцер швидко заговорив з Віллемом по-голландськи, а той відразу переклав його слова товаришам.

— Він каже, що ви будете потрібні поліції для слідства. Воно триватиме кілька днів, а може, й цілий тиждень. Житимете в готелі на набережній як гості голландського уряду. До речі, це дуже гарний готель, я його знаю.

— Чудово! — вигукнув Майкл.

— Він каже, що ви можете зараз пакувати свої речі, а потім за вами під'їдуть машини.

— А ти хіба не поїдеш з нами, Віллеме? — розчаровано спитала Джіл.

Віллем повернувся до офіцера і спитав його щось по-голландськи. Той ствердно кивнув головою.

— Виявляється, мені треба їхати з вами. Їм потрібне і моє свідчення.

— Урра! Це прекрасно!

— Але скарби знайшли все-таки ви, —