Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

мужньо і з розумінням, натякнули — щоб не каламутила воду. Це була Оксана Георгіївна, до якої згодом приклеїлося прізвисько «Я-нє-такая-я-жду-трамвая». Оксана Георгіївна була дуже тихою, неконфліктною та привітною людиною, вона ніколи не показувала ініціативу, але з турботою й теплом ставилася до інших співробітників. У неї була маленька слабкість — вона страшенно любила поезію і на її робочому столі стояли томики російських поетів Срібної доби, а також Володимира Сосюри і Максима Рильського. Коли в неї запитували, то її реакція була трохи меланхолійно-автистичною, ніби її силоміць виривали з невідомого й незримого світу, в якому вона щойно перебувала думками і не хотіла його покидати. За це їй і дали відповідне прізвисько. Коли про неї дізналися Бультер’єр і Дракула, то відразу почали набиватися їй у подружки, певно, намагаючись долучити її до своїх пліток, які вони й надалі розпускали про відділ. Але ця жіночка залишилася байдужою до цих ініціатив і невдовзі її залишили в спокої.

Втім, любов до поезії в ній дивним чином гармоніювала з бюрократичною педантичністю, що нікому не вкладалося в голові. Одним словом, помітивши цю рису, завідувач відділу повністю перекинув на її плечі діловодство підрозділу, з чим вона справлялася блискуче. Цю «генеральську тьотку» відділ найбільше цінував, і коли вона пішла на пенсію — це чомусь сталося дуже швидко, — в календарі прибуття і вибуття генеральських тьоток прізвисько «Я-нє-такая-я-жду-трамвая» було перекреслено і над ним дописано «Оксана Георгіївна Олійник».

Через рік їм підсунули нову тьотку — дружину якогось генерала спецслужб, яка була дуже неприступна на вигляд. Видно, що їй відразу не сподобались ні колектив, ні її статус, ні ситуація загалом, у якій вона опинилася. Вона майже ні з ким не говорила, поводилася підкреслено дистанційовано, у керівництва вимагала, щоб їй дали кімнату на першому поверсі, бо через хворобу легень їй важко підійматися сходами. Над своїм робочим місцем на стіні вона демонстративно повісила відомчий календар головного управління контррозвідки. «Мабуть, для устрашенія», — жартували у відділі. Три місяці вона добивала завідувача відділу та директора за кімнату, і її нарешті переселили в невелику вузьку комірчину на першому поверсі, де ледве вміщувався один стіл і шафа. Тьотка також ігнорувала засідання відділу й поводилася так, ніби їх не існує. Взагалі було не зрозуміло, чим вона займається і перед ким звітується за роботу, хоча її щодня бачили — вона ходила в туалет, ходила мити свою чашечку кави, виходила на обід, іноді заходила в інші відділи, де в неї завелися приятельки.

Прізвисько «Бліда поганка» до неї прикріпилося несподівано: вона запросила на свій день народження — в актовий зал Центру — невелике коло співробітників, переважно директора, його заступників і завідувачів відділів. Ігор Матвійович і Ярослав Дмитрович також туди потрапили. Усі пили шампанське, вино, коньяк, закусювали різними салатиками, бутербродами, нарізаними шинками, ковбасами, сиром, фруктами. Але після цього банкету декільком співробітникам, а серед них Ігорю Матвійовичу та Ярославу Дмитровичу, стало геть зле зі шлунком.

Ігор Матвійович сказав:

— Відьма.

Ярослав Дмитрович добавив:

— Бліда поганка.

— Славо, точно! Бліда поганка! Зриш у корінь, — пожвавився завідувач відділу й випив пігулку від болю у шлунку.

Роки минали. Бультер’єр, яка перенесла інсульт і яку страшна хвороба наполовину паралізувала, несподівано померла. Дракула ще раніше пішла на пенсію, так жодного разу більше і не привітавшись із працівниками відділу. Бліду Поганку перевели працювати в іншу державну установу. Було ще декілька генеральських тьоток, але вони також непомітно з’явилися нізвідки і так само непомітно зникли, певно, відчуваючи не свій формат праці, або ж ішли з інших, невідомих нікому, причин.

Після навали генеральських тьоток наступило затишшя. Якраз до сьогоднішнього дня, коли Ярослав Дмитрович тільки-но вийшов із відпустки.

— Так чого ж це я тебе покликав? — задумався Ігор Матвійович і показав Ярославу Дмитровичу на крісло.

— Ви казали про мій кабінет. Скільки там є місць.

— Усе вірно. Так от, до нас уже приписали нових тьоток. Одну я вже відшив — її перекинуть на сусідній відділ. Але от інша виявилася не по зубах, словом, навіть директор навідріз відмовився про неї говорити. Блатняк конкретний, що тут ще скажеш. Так от, Славо, я оце подивився на свій доленосний трудовий шлях. Мені вже п’ятдесят восьмий пішов. Я вже трохи натерпівся. Бери, друже, генеральську тьотку під своє крило, роби з нею що хочеш, хоч любов’ю займайся — ну, тільки не в робочий час і не на території. Це я, звісно, жартую.

— До чого ви хилите? — усміхнувся Ярослав Дмитрович.

— Забирай її до себе, я не маю де цю тьотку навіть примостити. Хочеш — зроби її своєю помічницею, хочеш — припахай як слід. Роби все, що тобі заманеться. Я вже старий із ними воювати.

Генеральська тьотка з’явилася в кабінет Ярослава Дмитровича наступного дня, з самого ранку. Кабінет одразу наповнився її дикими солодко-в’їдливими парфумами. Вона була пофарбованою в крикливо-фіолетовий колір і на голові носила якусь зачіску-клумбу. Подвійне підборіддя, напіврозкриті очі, стиснуті губи не віщували для Ярослава Дмитровича нічого доброго. Вона сухо привіталася, представилася Антоніною Річардівною. «Ясний пень, така грізна і не Річардівна», — подумав Слава. Генеральська тьотка подивилася на порожній стіл, який принесли лише вчора під вечір, і накинулася з купою обурених запитань.

— Чому моє робоче місце й досі не облаштоване?

— Я не відповідаю за облаштування робочих місць, — усміхнувся Ярослав Дмитрович.

— А за що ви відповідаєте?

— Я є вашим безпосереднім керівництвом.

— У такому разі вам необхідно подбати, щоб робочі місця ваших працівників були облаштовані належним чином.

— Вони і так