Олексій Михайлович Волков - Виконавець

— Дякуй, що звалився, — відповів я. — Знатимеш тепер, що під прицілом ходив. Чи ти хотів, як страус? Голову у пісок і — не страшно, бо не бачу…

Зеник був украй схвильований почутим і думав, що тепер буде.

— Не знаю, — сказав я, — швидше за все, гадаю, ваш Васюха тепер кудись подінеться і ви його більше не побачите. Але про всякий випадок треба терміново все розповісти Петрові, а він уже вирішить що й до чого. Я б казав — зупиняйте роботу і печемо в Уренгой. Ви — до Петра, а я додому. Більше тут не маю що робити. Й так ледве видерся…

У хаті знайшлося відро води, і я мусив нашвидкуруч хоч якось привести себе у належний вигляд.

— Зенику, — сказав я, — залиш мені газового хоч до Уренгоя. Будь ласка. Сам бачиш, які справи. Хотілося б живим-здоровим додому дістатися.

— Знаєш що, друже, я тепер з ним взагалі ніяких справ не хочу мати. Ось що, давай так — ти його собі забирай назовсім. Я його й бачити не хочу. В разі чого скажу, що ти вкрав. Ось тобі, — він поліз до рюкзака, — щоб ти на мене не ображався за негостинність, твоя половина — тридцять баксів, а все віддати не можу — дуже накладно. І взагалі, ми ще доки зберемося, роботу згорнемо… Зараз за двадцять хвилин автобус на Уренгой їхатиме, якщо поквапишся, то встигнеш. Тобі ж швидше треба…

Я не сперечався. А Зеник, заким я мився, перебирався та складав сумку, напружено шкріб потилицю.

— Схоже, доведеться нам узагалі звідси забиратися, — сказав він. — Ну його до біса, такі заробітки.

Я дістався до Уренгоя без пригод. Настрій моїх земляків був геть зіпсований. Мабуть, вони так до кінця і не повірили моїм «байкам», але те, що розповідав я, вражало. Напевно, вони і зараз ще сиділи там, украй спантеличені, й радилися, як правильно вчинити.

Літак до Києва сьогодні вже не летів. Був тільки до Москви. І я взяв квиток. Ночувати тут мені аж ніяк не виходило. Кращим здавалося перебути ніч у якомусь з московських аеропортів, а назавтра спокійно вилетіти додому.

Залишалося ще три години і я, аби не стирчати в аеропорту, пішов у місто. Чого вдалося досягти цією подорожжю? В голові усе перемішалося. Розмірковувати на цю тему я не міг. Це зробить Світлана, яку я побачу найближчим часом. Обов’язково побачу. Нехай вона зробить ще одну спробу. Не викликало сумнівів одне — я торкнувся таємниці, торкнувся істини з якогось боку! Можливо, — це прикрий збіг, те, що інша, зовсім чужа, непотрібна мені таємниця вклинилася сюди і завадила з’ясувати все достеменно. Тепер уже шлях туди був відрізаний. Більше нічого дізнатися не вдасться. Чи вистачить того, що є?

І раптом на мить я уявив, що, коли повернуся додому, не буде вже ніякого чорного пса, ніякої містики та жахів, що все пропаде, забудеться, наче страшний сон! Я не знав, чи варто сподіватися на таке. Я зайшов у перше-ліпше кафе, взяв каву з бутербродами, плануючи перебути тут до самого літака. Але думки про тещо чекатиме на мене після повернення, несподівано міцно оволоділи мною. До відльоту залишалося ще три години. Я знав, що більше сюди не повернуся, і не міг викинути їх коту під хвіст. До того ж кава була, наче помиї, а бутерброди черстві.

Мене муляла ще одна обставина. Я згадав це несподівано. Слід Мішки-шамана залишився і десь тут, у самому Уренгої. Адже близько року тому, за свідченням Прохорівни, хтось хотів його отруїти. І привозили його саме сюди, до Уренгоя в одну з лікарень. А що як саме тут мені вдасться дізнатися про щось нове та цінне? Три години!

Я зловив таксі і відразу помчав по лікарнях. У приймальному покої районної довго гортали журнали, але такого пацієнта, як Михайло Іванович Хаврюков, близько року тому в жодному списку не було. Я відразу ж поїхав до міської, і тут мені пощастило. Його дані відшукали. Мішку-шамана в березні минулого року госпіталізували у хірургічне відділення цієї лікарні. Піднявшись на третій поверх, де воно розміщувалося, я назвався його єдиним небожем, що приїхав здалеку, і попросив медсестру з’ясувати, в кого з лікарів я міг би розпитати про свого дядька. Виявляється, його пам’ятали. Мене направили до ординаторської й порекомендували звернутися до лікаря Ажгібесова Валентина Сергійовича.

Я постукав і відчинив двері. Він був сам і, скинувши халат, застібав сорочку. Невисокий, вусатий, з ледве вираженими східними рисами обличчя.

— Пробачте, — сказав я. — Валентин Сергійович?

— Так. Чим можу?

— Я родич вашого колишнього пацієнта. Приїхав здалеку. Не могли б ви приділити мені трохи часу?

— Ой, рідний мій, часу немає ні грама! Повіриш? За дві години чергування починається, а я тільки-но з операційної. І біжу на обід, у роті ще макової росинки не мав, віриш? А ти кажеш — часу…

Він зашнуровував черевики.

— Як прізвище?

— Хаврюков, — сказав я, — Михайло Іванович. Тридцять шостого року народження.

— Не знаю такого. Коли лежав?

— Рік тому, — відповів я.

— О-о-о, родной мой! Рік тому? Я що тобі, комп’ютер? Приходь завтра, підеш у реєстратуру, там знайдуть його картку, в ній все зафіксовано. А я картку як гляну, то відразу й пацієнта згадаю, а так — вибач, не можу. Ізвіні, родной…