Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

спалахнув високим полум’ям — і на місці кота з’явився рудий юнак у червоному гаптованому золотом вбранні. Макс намагався зберігати спокій, і зовні це вдавалося йому чудово. Він трохи подумав і промовив:

— Ваша величносте, ви марно вважаєте, що ми хочемо вкрасти у вас Марічку. Якщо вона справді ваша наречена, а не полонянка, то чому ви так оберігаєте її від зустрічі з нами? Ми ж її друзі, принаймні були колись друзями. Можливо, вона вже й не захоче повертатися додому, давайте запитаємо її. Адже так буде чесно.

Король тихо засміявся:

— Насправді мене зовсім не цікавить, що чесно, а що — ні. Я не дозволю вам побачитися з нею. Ти просто маєш вибір: чи лишитися тут котом, чи нарешті потрапити додому і стати людиною. Я ще повернуся.

І він зник, лишивши Макса наодинці з тяжкими думками.

Іринка стояла посеред кімнати з дзеркалами. Це була дуже велика і пишно декорована золоченими ліпними візерунками кімната, але, окрім дзеркал, тут не було нічого, навіть жодного стільчика. Не знайшлося жодного вікна, жодних дверей. За ті три години, що Іринка була в цьому приміщенні, вона ретельно обстежила всі стіни, намагаючись знайти хоч якийсь вихід. Потім сиділа на підлозі, вставала і ходила по колу, роздивляючись своє відображення у величезних дзеркалах, гукала Марічку, Макса, Дениса, хоч кого-небудь, хто почув би її і врятував.

Червоного Короля Іринка побачила в дзеркалі. Він з’явився невідомо звідки і мовчки спостерігав за нею. Дівчина швидко повернулася до нього обличчям і, затинаючись, попросила пробачення за вторгнення. Король дивився на неї серйозно.

— Я вже розмовляв із Денисом та Максом і повідомив їм, що Марічку я вам не віддам, бо вона моя наречена.

— Д-добре. А де вони? — схвильовано запитала Іринка.

— Також у моїх володіннях. Річ у тім, що ви всі уявляєте Марічку досить умовно, кожен по-своєму, бо вона виросла й змінилася за ті роки, що ви не бачили її. А оскільки Вогненна брама визначає точку прибуття за тим, що ви уявляєте, то жоден з вас не потрапив до Марічки. І не потрапить. Так що у вас один вихід — прийняти мою допомогу, щоб повернутися додому.

Він склав руки човником, між долонями щось спалахнуло, і ось Король вже тримав у руці амулет, за яким нещодавно марно ганявся Денис.

— Ти пам’ятаєш, що це? — запитав Король і, оскільки Іринчине обличчя стало зосередженим, вів далі: — Ця річ може переправити вас усіх разом до Реальності, але я пропоную тобі хоч поглянути на ту Реальність, перш ніж назавжди туди повертатися. Ти ж зовсім не пам’ятаєш, як там! От наприклад, ти станеш звичайною дівчинкою, зовсім не красунею.

— Нехай! — швидко відповіла Іринка.

— Але ж ти не знаєш, як це, коли не маєш шанувальників, ніхто не дарує тобі коштовних подарунків та навіть не звертає на тебе уваги! Ходімо зі мною до Реальності на годинку, захочеш — залишишся, а ні — то поверну тебе назад.

— Невже це так просто — туди потрапити? — здивувалась Іринка.

— Для мене — так. Я ж Король, не забувай.

Іринка мало не погодилася, та раптом подумала: «Це ж буде зрада! Я не можу покинути Макса й Дениса!»

— Я мушу поговорити з друзями, перш ніж прийняти вашу пропозицію, ваша величносте, — ледь чутно промовила вона.

Вогонь посміхнувся. Іринка чекала, що ж він скаже, але він не поспішав відповідати. Раптом вираз його обличчя змінився.

— Ну от, схоже, гру закінчено, — похмуро мовив Король і зник.

Марічка чекала на нього в тронній залі разом з Арсенікою. Вона погукала його, як зазвичай, один раз. І щойно Король з’явився, суворо запитала:

— Де мої друзі?

Вогонь похитав головою і поглянув з-під лоба на Арсеніку:

— Отже, твоя помста відбулася.

Арсеніка мовчала, дивилася спокійно і ніби замислено. Вогонь перевів погляд на Марічку. Вона повторила своє запитання і Король відповів їй:

— Всі тут, у замку. Ти навіть можеш побачити їх, якщо пообіцяєш мені, що не намагатимешся втекти з ними.

— Якщо я пообіцяю це, хіба ти повіриш?

— Насправді ні. Але не дозволю тобі втекти. Ти ж не зможеш жити у своїй Реальності — тебе або спалить вогненна сутність, або вб’є сила доторку чорних. Там я не зможу тебе врятувати.

Марічка кивнула. Вогонь тричі плеснув у долоні — і в залі з’явилися три золотисті арки, через які вийшли здивовані Денис із Пашком, Макс та Іринка.

Вони озиралися навколо, поглядали одне на одного та на двох рудих дівчат. Марічка розгубилася не менше. Вона була майже впевнена, що впізнала Дениса й Іринку, хоч вони дуже змінилися, однак чому вони молодші за неї? Макс зорієнтувався раніше за інших:

— Схоже, всі ми чекали побачити нашу Марічку маленькою, але вона потрапила сюди раніше за нас, хіба ми не розуміли, що вона тепер старша? Адже тут час іде швидше! Привіт, Марічко!

— Привіт… Ти хто?

— Дякую, що не сказала: «Ніколи не бачила котів, які вміють розмовляти». Я — Макс, твій друг Макс. Ми всі вчотирьох ліпили сніговий палац напередодні твого зникнення. Пам’ятаєш, як я ставився до чорних котів? От цей світ мене й провчив. Тепер я стану знову людиною — лише як повернуся додому. Твоя бабуся