Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

каменя з «сонцем». Він стрибнув знов. І знов. Цілий степ розколювався на шматки поверхні, що пливли над вогненною річкою, ніби крижини навесні.

Ось Денис вже опинився зовсім близько від каменя: ще два стрибки — і наздожене. Він стрибнув і мало не впав, бо на тому малому шматкові степу, куди він приземлився, прямо перед ним незрозуміло звідки з’явився юнак у червоному. Звісно, Денис не знав, що саме так виглядає Червоний Король, однак тут можна було злякатись і від несподіванки. Король промовив:

— Я допоможу тобі, якщо хочеш. Віддам амулет і приведу твоїх друзів, але за умови, що ви не намагатиметеся забрати з собою в Реальність Марічку.

— Та невже? — сухо відповів Денис. Він вже здогадався, з ким розмовляє, однак це чомусь не налякало його, а розгнівало. Вогонь промовив байдужим тоном:

— Вам однак не здійснити свого задуму. А я пропоную домовитися просто, щоб ви не турбували Марічку. Їй і тут непогано.

— А це вже я сам в неї запитаю! — відрізав Денис. — Де Макс та Іринка? Це ти їх спіймав у свої тенета?

— Які тенета? Не мели дурниць! Як не вмієш користуватися Вогненною брамою, то й не лізь! Ну добре, я лишаю тобі можливість відступити. Піду подивлюся, як там твої друзі!

І він обійшов Дениса й пішов. Денис озирнувся і побачив, що степ позаду знову зростався, тріщини зникали, але попереду земля досі плавала, немов крижини річкою. І камінь з амулетом віддалявся. «Його необхідно наздогнати!» — вирішив хлопець і знову почав стрибати між шматками степу.

Ось вже близько! Та несподівано поверхня, на якій він стояв, різко зрушила з місця. Денис не втримався і впав. Він вчепився за край, але руки спливали вниз, земля під ними кришилась, осипалась у вічі, падала вниз у вогненну річку. «Невже я загину?» — з відчаєм подумав Денис, з усіх сил намагаючись видертися вгору. Раптом хтось схопив його за руку. Пашко! Він витягнув друга на поверхню.

— Як ти тут опинився? — радісно запитав Денис.

— Та знаєш, спочатку я думав послухатися вас, ішов собі до табору, а потім зрозумів, що вам може знадобитися моя допомога. Пам’ятаєш, як на тому камені було написано: «З тими, кого обрав у супутники — аж до перемоги над спільними ворогами»? Ми ж іще нібито нікого не перемогли? Ну я і вирішив пройти браму за вами.

— Це так чудово, Пашко, що ти з’явився саме тут! Давай наздоженемо той камінь з амулетом. Он він, бачиш? Ще недалеко втік.

Пашко похитав головою:

— Забудь. Тут все підкоряється Червоному Королю. Ти ніколи не наздоженеш того каменя.

— Але ж без нього нам не потрапити додому!

— Спершу спробуємо розшукати інших і вашу Марічку. А там буде видно. Якщо вона захоче, то допоможе вам.

А Макс тим часом блукав коридорами Вогненного Замку, розмірковуючи: «Навколо жодної душі. Невже Замок пустий? Принаймні десь тут мають бути Денис з Іринкою та Марічка». Кіт ішов уже довго, але коридори не закінчувалися. Часом десь попереду з’являлися людські фігури, але зникали, ніби їх ніколи й не було. І ось в одному з коридорів Макс побачив дівчинку з рудими кісками. «Це Марічка!» — промайнуло в Максовій голові, і він чимдуж побіг слідом, гукаючи: «Марічко!», але дівчинка не озиралася. Може, не чула його? Ось вона повернула за ріг, Макс помчав за нею, але, на диво, за рогом вже нікого не побачив. Так сталося й наступного разу, коли вдалині промайнула дівчача фігурка. Кіт зупинився. Що то за манівці? Він раптом усвідомив, що там, де пройшла дівчинка, немає жодного людського запаху, отже, то була ілюзія. І до того ж, відчув, що сам він уже тут був. «Виходить, я ходжу колами?» — зрозумів Макс. Як відповідь на цю думку, почувся голос:

— Твій друг вважає, що ви потрапили в мої тенета. Можливо, так воно і є, оскільки тобі не знайти виходу звідси, поки я того не забажаю. Ці коридори не є чимось сталим. Вони змінюються, як полум’я.

Макс не відповів. Голос запропонував:

— Я можу переправити тебе у твій світ. Королі це вміють, чув?

Макс кивнув. Він розмірковував, що ж буде далі. А далі він побачив досить дебелого рудого кота, що сидів неподалік. Після зустрічі з міськими котами Максові більше не хотілося мати справи з жодною з цих тваринок, однак рудий кіт був незвичайним. Принаймні, нюхом Макс відчував, що то була якась інша істота, перетворена на кота. Рудий заговорив людським голосом. Голос був той самий, що розмовляв з Максом хвилину тому.

— Мені зовсім не потрібно, щоб ти тут сконав у лабіринтах Замку, — промовив він. — Зараз у тебе і твоїх друзів є неабияка проблема: ви не можете потрапити додому. А у мене також є проблема — незвані гості, які хочуть вкрасти мою наречену! Денис вважає, що без Марічки ви звідси нікуди не підете. Це я можу влаштувати — ви справді нікуди не підете, поки я вас не відпущу. Однак, завваж, Денисові набагато легше ведеться в цьому світі, бо він лишився людиною. Ти згоден?

Макс відповів обережно:

— Можливо.

— Отже, — провадив далі рудий кіт, — ти можеш пристати на думку свого товариша і лишитися тут назавжди. Я навіть відпущу вас зі свого палацу і, думаю, ми з вами більше ніколи не зустрінемось, оскільки Вогненна брама діє лише один день. Але подумай, чи влаштовує це тебе. На твоєму місці я б не хотів на все життя лишитися котом.

Він