Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

Вона чиркнула сірником, і вогник вихопив з темряви купу хмизу, яка наступної миті перетворилася на палаюче багаття. Чаклунка простягнула руки до полум’я і почала щось швидко-швидко говорити невідомою мовою. Її голос ставав дедалі гучнішим, вона вже вигукувала кожне слово, а багаття ніби чуло її і розуміло. Воно змінювалося, витанцьовувало в ритмі тих невідомих фраз, то збільшувалося, то зменшувалось. Із полум’я утворювалися химерні фігури, схожі на тварин, на людей, на будівлі. І раптом все стихло. Арсеніка замовкла. Багаття спалахнуло жахливо (це було схоже на беззвучний вибух) і утворило дугу над землею.

Діти ще ніколи не бачили нічого подібного. Це дійсно нагадувало браму, але вона була вся з вогню. Підійти до брами виявилося непросто, через жар, що ішов від неї. Арсеніка озирнулась і промовила суворо:

— Візьміться за руки і думайте про вашу Марічку, про те, що йдете саме до неї. А то ще до Короля потрапите. І не чіпляйтеся за мене, бо у мене своя мета. Ліпше почекайте хвилин зо три після мого зникнення, а потім ступайте в браму.

І вона дійсно зникла в арці з вогню. Діти несміливо перезирнулися. Що чекає на них по той бік брами? Денис підняв Макса, взяв за руку Іринку й нерішуче запропонував:

— Ну що, ходімо?

І вони ступили до брами.

— Щось не так! — лише встиг схвильовано промовити Денис.

Навколо замерехтіли вогненні плями, силуети, смуги. Здавалося, що світ складається з танцюючих вогників і крутиться, крутиться…

Арсеніка опинилася в тронній залі Червоного Замку. Король сидів, як і годиться, на троні, коли вона з’явилася. На його обличчі відобразився неабиякий подив:

— Не сподівався тебе побачити! Тебе випустили з в’язниці?

— Ні, втекла.

— Справді?

— Мені допомогли, звісно. Отож неправда, що з Острівної в’язниці втекти неможливо.

— З Острівної? Що ж, важко знайти гірше місце. Ну пробач, не знав, що тебе запроторять саме туди, — Король, схоже, казав те щиро. — Але ж ти мусила знати: красти — це погано!

— Я не вкрала плаща, ти знаєш. Я отримала його за послугу.

Вогонь не хотів сперечатися.

— Навіщо ти прийшла сюди? — поцікавився він. — І як, власне, тобі це вдалося?

— Я відкрила Вогненну браму, — відповіла Арсеніка, проігнорувавши перше запитання. Король спересердя стукнув кулаком по підлокітнику так, що трон загудів і мало не розвалився:

— Вогненну браму? Ти взагалі уявляєш, що ти накоїла? Її не відкривали вже сотні років, а тепер, з твоєї ласки, до моїх володінь може завітати будь-хто, хто лишень забажає того! Невидимі переходи відкрилися по всьому світу!

Арсеніка не сподівалася на таку реакцію Короля. Вона, звісно, розуміла, що він гніватиметься, але зараз бачила, що він розгублений і, можливо, наляканий. Кого ж йому боятися? Дівчина промовила:

— Але ж брама діятиме лише один день, а потім закриється, і все буде, як завжди: ти сам обиратимеш, кого хочеш бачити в своєму замку.

Нараз біля трону з’явився на диво великий золотистий метелик, сів королю на плече і щось зашепотів йому на вухо.

— Ну от, маємо перших незваних гостей, — промовив Вогонь, уже спокійно.

Метелик знову щось прошепотів, і Король з-під лоба поглянув на Арсеніку. Потім ледь помітно махнув рукою, і метелик зник.

— То це ти їх привела? Мені повідомили, що ці діти прийшли слідом за тобою.

— Діти? Так, вони прийшли за мною.

Король примружив очі:

— Ти що, справді думаєш, що вони зможуть вкрасти в мене Марічку?

Арсеніка всміхнулась, але її зелені очі лишалися сумними.

— Ні, просто хотіла тобі помститися.

Король засміявся. Схоже, це справді його неабияк потішило.

— О! Це просто страшна помста! — він раптом пильно поглянув на Арсеніку, підвівся з трону, підійшов і зазирнув їй у вічі: — Вигадай щось більше схоже на правду.

— Я лише хотіла побачити тебе ще раз, — чесно зізналася вона. — А їх привела, бо заборгувала їм — вони витягли мене з в’язниці. Навряд чи вони заслуговують на твоє покарання.

— Так, зрозуміло, — всміхнувся Король. — Але провчити їх просто необхідно. Ще побачимось.

Він зник, а Арсеніка лишилась сама в тронній залі.

Коли згасли блискітки навколо і світ зупинився, Денис стояв посеред степу. Сам-один. Неподалік височів Червоний Замок. Його сяйво освітлювало все навколо, і ніч здавалася зовсім не темною. Десь удалині виднілася смуга лісу. Ні Макса, ні Іринки не було поблизу. Денис гукав, та вони не відгукувалися. Він вирішив іти до замку. Раптом перечепився через камінь і впав, озирнувся й побачив, що з каменя стриміли три зубці. Денисове серце тьохнуло: це ж сектори магічного «сонця»! Напевне, їх можна витягти з цієї каменюки! Він швидко крутнувся і схопив… лише повітря. Камінь з амулетом віддалявся. Денис із подивом і жахом побачив, як між ним і каменем росте тріщина в землі, а в глибині тріщини, десь далеко внизу палає вогонь. Що це таке?! Денис швидко підвівся і перестрибнув ту тріщину, та не наздогнав