Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

— Брате?

Пашко схлипував і молив про пробачення. Він плутано і схвильовано говорив про те, як зустрів розбійників, як вони виховали його таким, які були самі. Він не міг собі пробачити і не мав сил забути все, що накоїв. Він страждав через те, що втратив можливість віднайти батьків і ридав від щастя, що знайшов сестру.

Діана також плакала і гладила його по голові.

— Братику, Пашку, любий мій братику!

Цілий день вони гуляли в лісі та понад річкою. Пашко носив сестру на руках, дбав, щоб не була голодна, щоб не змерзла. Вони повернулися до табору пізно і полягали спати, а наступного дня Діані знову захотілося поблукати околицями, адже раніше в неї не було такої можливості. Вона бачила різні краї, мандруючи у кибитці, але то ж зовсім інші враження! Це були найщасливіші дні для Діани за останні десять років.

Другого вечора брат із сестрою повернулися раніше, коли Промінь Сонця ще танцювала. Пашко не звернув уваги на натовп. Діана запропонувала:

— Давай зайдемо до Іринки. Познайомлю вас. Вона ще танцює, почекаємо в її шатрі.

Пашко погодився, хоч його не надто цікавило те знайомство. Діана розповідала, що за цією дівчиною впадають мало не всі чоловіки в таборі і всюди, де вона з’являється. Сестра турбувалася, що Пашко втратить спокій, побачивши Іринку. Але ж однак вони б зустрілися.

Діана сиділа в кріслі, а Пашко походжав по шатрі, роздивляючись численні сувеніри — подарунки прихильників Променя Сонця. Йому не хотілося засмучувати сестру, інакше він давно б запропонував відкласти знайомство, щоб не витрачати цей чудовий вечір на марне чекання. Аж ось Діана промовила весело:

— Добрий вечір, Іринко. А ми тут чекаємо на тебе. Це мій брат Пашко.

Хлопець озирнувся і завмер. Він не міг відвести погляду від юної красуні. Та й Іринка, така завжди впевнена в собі, забула, що має відповісти. Їй сподобався Пашко. Особливо вразили блакитно-сірі очі, гарне і по-дорослому серйозне обличчя. Діана простягнула руку й обережно смикнула брата за рукав:

— Ну що ти, братику, привітайся.

— Добрий вечір, пані, — ледь промовив Пашко. Іринка простягла руку для привітання. Хлопець, не вірячи своєму щастю, схилився і поцілував тендітну ручку. Йому здавалося, він був страшенно незграбним. Іринка засміялася:

— Ну що ти?.. Весь червоний як рак.

Але вона й сама зашарілась, і це було для неї незвично. Поки Пашко думав, що б запитати і взагалі, як поводитись, вона всілася поруч із Діаною і запропонувала:

— Може, нам чаю випити?

Чай у Іринки був з різними травами, дуже духмяний. Цілий вечір вони чаювали. Спочатку сиділи утрьох, Пашко й Іринка поглядали одне на одного і більше мовчали, ніж розмовляли. А потім до шатра зазирнули Денис і Макс. Хлопчик-кіт промовив:

— А ми також хочемо чаю.

Усі посміхнулись, Іринка швиденько дістала чашки, Пашко заходився допомагати їй заварювати чай. Скоро всілися за стіл всі п’ятеро. Стало легко і весело спілкуватися. Друзі розмовляли про все-все-все. Навіть спогади були здебільшого веселі. Попереду чекали нові випробування, та всі вірили, що тепер їм вже точно щаститиме.

Минуло кілька днів, і Макс згадав, що потрібно шукати можливості для повернення додому. Денисові не хотілося більше тяжких і непевних блукань. Він промовив, сподіваючись відкласти рішення:

— Та, може, ось-ось будуть новини від Арсеніки.

І справді, наступного ранку до табору завітав старий рибалка. Він повідомив, що його онука просить хлопців зайти до дідової хижки. Макс радісно простягнув Денисові лапу:

— Ну от бачиш, друже, іноді ти можеш напророчити щось добре.

— Та ще невідомо, наскільки воно добре! — відповів Денис. Макс мало не вдряпнув його:

— Краще мовчи, як таке казати!

Арсеніка чекала на них у старому кріслі, і заговорила відразу ж, без привітань:

— Сьогодні я вирішила завітати до Червоного Замку. Ввечері відчиню Вогненну браму, тому, якщо ви хочете знайти вашу Марічку, чекаю на вас тут, щойно стемніє. Дивіться ж, щоб нікого більше не притягли за собою: лише діти з Реальності мають пройти за мною крізь Вогненну браму.

У друзів було купа питань, однак кожен відчував, що Арсеніка сьогодні не налаштована на привітне спілкування.

Отже, це був останній день у таборі. Для Макса й Дениса настав той проміжок часу, коли кожна хвилина здається вічністю — останні години перед можливим порятунком. Іринка майже не відходила від Пашка з Діаною. Вечеряли всі вп’ятьох мовчки. У кожного були свої сумніви і свій страх, і ділитися ними не хотілося.

Ледве почало сутеніти, Денис, Макс та Іринка зайшли до рибалчиної хижки. Пашко провів їх, але потім мусив повертати, щоб Арсеніка не гнівалася.

Чаклунка сиділа в кріслі, як і вранці, але зараз вона була зовсім іншою — її краса просто вражала. Сукня здавалася сплетеною з мерехтливих світляків, розкішні руді кучері водоспадами збігали по спині, а очі просто-таки сяяли зеленими іскрами.

— Ходімо! — промовила вона, підвелась і попрямувала до виходу. Іринка, Макс і Денис пішли слідом. Навколо хижки годі було сподіватися щось роздивитися, проте Арсеніка тихо промовила:

— Жодної людини