Марек Краєвський - Еринії

Попельський рвучко забіг до кімнати, зробив сувору мармизу, а його кущуваті брови грізно настовбурчилися. Єжик аж присів від радощів, закидаючи назад голівку, оздоблену кількома пасемками вологого волосся. Дідусь, скинувши піджака й жилета, схопив онука на руки й упав навзнак, на Ритине ліжко. Єжик відкрив ротик і, усміхаючись, показав гострі зубенята.

У цю хвилину до кімнати увійшла його мати.

― Вас до телефону, татку, ― тихо мовила вона, сідаючи на ліжку побіч батька й сина.

Попельський устав, узяв Єжика на руки й, пританцьовуючи та наспівуючи «Личаківське танго», попрямував до передпокою. Зараз він не був схожим на поганого танцюриста. Підстрибом наблизився до телефону й підняв відкладену Ритою слухавку. Мабуть, це Леокадія, подумав він, хоче запитати, коли я прийду вечеряти.

Але це не була його кузина.

Через п’ять хвилин Попельський повернувся до спальні й поклав Єжика до ліжечка. Малюкові стало нудно в діда на руках, і ця зміна надзвичайно йому сподобалася. Він почав бавитися брязкальцями, що висіли на мотузочку над ліжечком.

― Тепер він уже не засне, ― похмуро сказала Рита. ― Ви його так розбуркали.

― Відзавтра мій онук, ― Попельський почав одягатися, ― може всю свою енергію витрачати на дитячих майданчиках і в парках.

― Справді? ― Рита радісно посміхнулася. ― Можна?

― За чверть години місто буде звільнено від потвори.

Комісар поцілував онука й доньку, а тоді вийшов зі спальні.

XIX

Попельський сів до авто й різко рушив. Їхав у бік Казимежовської. Сьогодні він більше не відкладав фіналу свого розслідування, не порівнював тілесних розкошів у вагоні потягу із щасливим завершенням справи, до якого зараз наближався, не насолоджувався своєю владою над злочинцем, їхав швидко, різко й небезпечно.

Неподалік пам’ятника Смольки він замалим не зіштовхнувся з мотоциклістом, зрештою, із власної провини. Умить рвучко повернув кермо і, оминувши мотоцикл, заїхав у коротку вуличку Коллонтая, що вела до «Бриґідок». Глянувши в дзеркальце, побачив мотоцикліста, який утратив рівновагу, унаслідок чого коляска відірвалася від бруківки. Проте він зовсім не думав про нього чи пасажира коляски. У вухах лунала розмова з Мордатим.

Злодій протягом півгодини здобув потрібну Попельському інформацію. Виявилося, що один зі смитрачів отримав у шинку за оперою, де збиралися візники, замовлення на крадений паспорт. Замовником був чоловік, що дивно поводився. Його котелок був насунутий на очі, а шарф закривав половину обличчя. Проте найчуднішим було те, що він наказав віднести йому крадений паспорт додому, за адресою: вулиця Бернштайна 5, сутерини[60]. Поцупивши його в якогось п’янички на Клепарівській, доліняж попрохав Мордатого, аби той разом з кількома іншими підстрахували його під час передачі замовникові «фанта»[61]. Усупереч побоюванням, страховка виявилося непотрібною, і все відбулося дуже спокійно. Під чуйним оком товаришів у сховку, злодюжка передав замовлений паспорт, отримав гроші й безпечно покинув кам’яницю.

Попельському не давало спокою одне суттєве зауваження Мордатого. Цей злодій, який тоді стежив за безпекою свого товариша, стояв біля вікна в помешканні замовника в напівпідвалі. Зазирнув досередини й побачив хлопця-підлітка. Мордатий назвав його «ментекаптусом»[62]. Коли Попельський намагався довідатися щось про поведінку хлопця, Мордатий відказав: «То є кінець нашої умови, пуліцаю», і поклав слухавку.

Було майже пів на одинадцяту, коли Попельський припаркував авто під комісаріатом на Казимежовській. Вийшов і за кілька секунд опинився на вулиці Бернштайна. У кам’яниці під номером 5 був ремонт. Перед будинком височіли риштування, а на них стояли жерстяні бочки з вапном. Біля бочок сидів якийсь молодик, що курив цигарку й метляв ногами. Мабуть, це був сторож, що пильнував залишені робітниками матеріали. Він уважно глянув на Попельського і, оцінивши його вбрання, швидко вирішив, що цей елегантний пан не може бути імовірним крадієм тиньку, сухої фарби й мулярської заправи.

Комісар увійшов до будинку, ніким не потривожений. Двері були відчинені настіж, що свідчило про те, що двірник або не проживав тут, або не виконував функцій нічного сторожа. Слабенька лампочка освітлювала якийсь приклеєний листок та список пожильців. 1 те, й інше було написане кривими літерами. Коротке оголошення повідомляло, що очікується перевірка сажотрусом печей, і вимагало обов’язкової присутності в цей час усіх мешканців. Список пожильців був довгим і складався із двадцяти п’яти прізвищ. Під словом «сугерини» видніло «Бернард Гарига».

Попельський зійшов сходинками вниз і побачив навпроти входу до пивниці двері до помешкання Гариги. З-під них падав вузенький промінь світла, ледь розсіюючи темряву коридору. Комісар зняв капелюха й припав до дверей вухом. Почув брязкіт тарілок і пискляві вигуки. Вийшов на подвір’я й тихо наблизився до вікна, підвіконня якого знаходилося на висоті декількох сантиметрів над рівнем землі. Став навколішки біля стіни, а тоді обережно зазирнув досередини.

Вікно було відчиненим і неприкритим. Убогу кімнатку заповнював стіл, укритий цератою. Біля нього сидів сивуватий чоловік у сорочці без комірця й жилеті. Його великі спрацьовані долоні лежали на столі. Вочевидь його обурював зміст книжки, яку він читав, бо чоловік щохвилини міцно стискав кулаки, аж біліли