Марек Краєвський - Еринії

кісточки. Поруч стояв добре збудований хлопець років п’ятнадцяти. Його коротко стрижена голова звужувалася догори, неначе конус. Маленькі очиці глибоко сиділи в западинах, оточених темними колами. Обидві руки хлопець запхнув у брудні тарілки й совав посуд по столі. Тарелі стукали один об другий і брязкотіли. Ця забава дуже розважала його, бо подзенькування посуду щомиті супроводжувалося веселим попискуванням.

― Облиш це, ― лагідно звернувся чоловік до хлопця. ― Бо в татка голова болить.

Попельський ударив дулом пістолета віконну раму, і та стукнулась об горщик із квіткою. Комісар стояв навпочіпки у відчиненому вікні й цілився із браунінга в обох чоловіків. Згідно з поліційною інструкцією, він мав з’явитися сюди вдень у супроводі принаймні двох сторонніх свідків та домовласника, а у випадку його відсутності попросити прийти його дружину чи когось зі старших мешканців. Обшук уночі повинен обґрунтовуватися ордером. А єдине пояснення, яке спадало йому зараз на думку, звучало так: «Я вибрав ніч через фотосенситивну епілепсію». Усе, що робив зараз Попельський, могло в майбутньому паразити його на дисциплінарне покарання. Але законні дії в цей момент однаково не мали значення. Комісар відчув гіркоту в горлянці. Це був смак зневіри.

Чоловік біля столу анітрохи не нагадував злочинця з фабрики ультрамарину.

XX

Попельський посунув на вікні горщик з геранню й став ногою на підвіконня. Глянувши на свою тонку шовкову шкарпетку, він відчув огиду, що в цьому новому, бездоганно чистому бежевому костюмі, у цій шляхетній дорогій білизні йому доводиться залазити до якогось смердючого кубла, та ще й крізь вікно, щоб не втрачати мешканців з поля зору. Схопився однією рукою за раму й видерся на підвіконня. Важко зістрибнув на дошки підлоги. Із них здійнялася хмара куряви, котра осідала на його блискучих коричневих черевиках.

Продовжуючи тримати під прицілом обох чоловіків, Попельський підійшов до вугільної плити, біля якої на ослінчику стояло відро з водою та рушником на дужці. Підняв спершу одну, а тоді другу ногу й витер об рушник пилюку з носаків черевиків.

― Ви забруднили мені рушника, ― повільно мовив чоловік, що було підхопився й зараз ізнову сів на стілець.

Попельський подумки проклинав це розслідування, яке спокушало його й підводило саме тоді, коли от-от можна було сподіватися закінчення. Він провадив його запекло й безрезультатно, усупереч усім інструкціям, усупереч поліційним звичаям, навіть усупереч власній честі. Не гребував допомогою негідників і злодіїв, бив і принижував невинних людей лише для того, щоб у черговий раз піти фальшивим слідом, здобути непотрібну інформацію, дати якусь обітницю, якій не судилося сповнитися. Залазив до брудних нір, до кубел збоченців, що заспокоювали власну хіть скрученою свинячою шкірою, каляв собі одяг і сумління (саме так, у такій послідовності!) і перетворювався на плаксиву істоту, яку охоплювало чимраз більше розчарування, котре він заливав горілкою й притлумлював розпустою.

Саме зараз він був украй розчарований. Якийсь жебрак, злидар забороняє витерти своєю засмальцьованою ганчіркою його дорогі літні черевики!

Попельський швидко підняв ногу й з усієї сили стусонув чоловіка. Зробив це спритно, підбором, так, аби не забруднити взуття.

Чоловік гепнув на землю разом зі стільцем. З його носа витекла цівочка крові. Хлопець підстрибував, пищав з переляку й навсібіч крутив своєю конусоподібною головою. Попельський витягнув з піджака авторучку «Вальдманн», підніс нею рушника, а тоді жбурнув його в обличчя лежачому.

― Ось тепер ця ганчірка справді брудна, ― промовив він і підсунув собі стільця.

Зняв піджака, накинув його собі на плечі, витягнув запонки з манжет, підкотив рукави й сів розкаряч на стільці. Рівномірно стукав кулаком по його спинці. Із кожним ударом хлопець здригався сильніше, іноді здавалося, що він підстрибує.

― Кримінальна поліція. Комісар Едвард Попельський, ― повільно сказав непроханий гість. ― А тепер ти назвися!

― Бернард Гарига. ― Чоловік витер обличчя рушником. ― Комівояжер.

― Вік?

― Сорок п’ять років.

― Освіта?

― Два класи гімназії.

― Чим торгуєш?

― Чоловічим одягом, онде! ― Гарига кивнув у куток кімнати, заслонений подертою завісою. ― Відкрий-но, Стасю, куток і покажи панові, що там у нас.

Хлопець зробив, як йому веліли. За завісою стояли ящики й коробки із краватками, носовичками й підтяжками.

― На що хворіє твій син?

― Не знаю, ― Гарига підібгав ноги й дивився з підлоги на поліцейського. ― Він ізмалечку такий.

― Який?

― Не говорить жодного слова, крім «татко». Пищить і кричить. Але я його розумію.

― А його мати?

― Я не знаю, де вона. ― Погляд чоловіка змінився. ― Не відаю навіть, чи вона жива. Ми лише вдвох. Я і Стась.

― Підведіться з підлоги, пане Гариго. ― Попельський бавився перснем-печаткою. ― Обіпріться об піч. Я дозволю вам сісти, якщо побачу, що вам можна довіряти.