Марек Краєвський - Еринії

Десь далеко грюкнули якісь двері, і все замовкло. Попельський присвітив запальничкою й піднявся сходами. Ударив кулаком по ляді, яка відчинилася лише за хвилину. Поліцейський вийшов, витягнув з кишені олівця, послинив його, став навколішки й написав на одвірку ляди три номери своїх телефонів: домашній, службовий і Рити.

Показав барменові записи й повернувся до свого столика. А там уже сиділа кощава кобіта з яскраво-червоними щоками й пригощалася його недопитим пивом. Попельський дивився на неї і якусь хвилинку розмірковував, чим викликаний колір її обличчя: рум’янами чи, може, сухотами. До столика підійшов розгніваний офіціант і замахнувся на жінку.

― Ану геть звідси, стара римунда[59]! ― гарикнув на неї.

― Дайте спокій, пане старший, ― повагом промовив Попельський. ― Може, вона саме глисти заливає?

Була майже десята, коли Попельський зайшов до кам’яниці Рогатина. Адміністратор Леон Гісс, що сидів у своїй заскленій конторці, ледь зиркнув на комісара й знову схилився над столом. Можна було подумати, що поліцейський йому цілком байдужий. Однак густий пурпуровий рум’янець, який залив обличчя адміністратора, свідчив про те, що Попельський викликав у Гісса більше емоцій, ніж лискуча жирна муха, яка дзижчала в конторі.

Комісар піднявся на третій поверх і постукав у двері помешкання, де Рита мала прожити ще тиждень. Рита негайно відчинила, неначе чекала на батька. Її обличчя пахло трояндовим кремом, а густе чорне волосся розсипалося по оксамитному комірі стьобаного халата. Вона, вочевидь, укладалася на спочинок.

― Заходьте, таточку. ― Донька цмокнула його в щоку:― Вип’єте кави або чаю?

― Не клопочися, дорогенька. ― Батько повісив у передпокої плаща й капелюх, а тоді зайшов до вітальні. ― У тебе й так купа роботи, бо ти без служниці. Але це ненадовго…

Він зручно вмостився в кріслі й закурив. Не частував Риту, хоча й знав, що вона палить. Вигляд доньки із цигаркою був для нього нестерпним. Попельському здавалося, що вона це розуміє, бо при ньому ніколи не демонструвала згубної звички.

― Почастуєте мене, татку? ― Цього разу його припущення не справдилися.

Рита простягла руку до портсигара. Попельський заперечно похитав головою. Він не впізнавав власну доньку. Нахилився до неї й принюхався. Але запаху алкоголю не відчув. У вітальні панував безлад. На столі залишалися дві філіжанки ― одна із чорними патьоками кави, друга ― обліплена засохлими чайними листками. В останній стирчав недопалок. Рита ніколи не заливала окропом чаю у філіжанці, й ніколи не використовувала її замість попільнички. Звідки це нехлюйство? На підлозі валялися номери «Модної пані». Бежевий килим спотворювала коричнева пляма.

Коли Рита була дитиною, вона ретельно складала свій одяг і клала його стосиком до шафи, сортуючи за кольорами. Якщо речі були одноколірні, то вирішальним ставав відтінок. Зараз, перетворившись на молоду жінку, вона сиділа посеред розгардіяшу, між порозкиданих газет і недопалків. Попельський не впізнавав доньку.

― Що з тобою відбувається, люба? ― Він лагідно взяв її за руки. ― Звідки цей безлад? Тебе продовжує мучити те, що сталося нещодавно?

― А ви досі користуєтеся ліванським одеколоном? ― Рита всміхнулася, несподівано притулившись до батька, мабуть, уперше за два останні роки. ― Дуже стійкий запах. Ви голилися, певне, опівдні, а він і досі пахне.

― Так, я продовжую купувати кедровий одеколон «Під чорним собакою». ― Комісар обійняв доньку за тендітні плечі.

Запанувала мовчанка. Батько й дочка сиділи, притулившись одне до одного, оточені теплим розпорошеним сяєвом. Торшер у кутку своїми кольоровими скельцями перетворював світло на мозаїку. Із сучасного радіоприймача «Ерікссон» тихо линули якісь веселі діалоги. Попельський не розпитував Риту. Він знав, що вона або сама поділиться з ним своїми проблемами, або не зробить цього взагалі.

Її слова про одеколон могли бути виявом щирої любові, а могли бути димовою завісою, за якою приховувалася якась стурбованість. Рита завжди була потайною, гордовитою й непоступливою. Відчув, що вона тремтить. Донька плакала. Попельський не дивився на неї. Не хотів, аби під упливом якихось незграбних слів потіхи розвіявся цей смуток, що міг переродитися на бажання звіритися батькові. Пригадував свої колишні запеклі суперечки з донькою, після яких вона почувалася приниженою власною слабкістю, а тоді, трохи поплакавши, ставала впертішою й затятішою. Але зараз це більше не була запекла у своєму гніві панночка. Рита була молодою жінкою й матір’ю, яка страждала. Попельський чекав.

У спальні розлігся дитячий вереск. Спершу він скидався на хрипкий, скреготливий крик павича, але за хвилю перетворився на високе монотонне пищання.

― Я не витримаю із цим верескуном! ― голосно вигукнула Рита й учепилася довгими доглянутими нігтями в густе волосся. ― Я колись із ним не витримаю! Годину тому поклала його спати! І так щовечора, щовечора!

― Заспокойся. ― Попельський підвівся й торкнувся доньчиної голови. ― Дай мені поговорити з моїм онуком. Де він?! ― погукав комісар зміненим голосом. ― Де цей малий розбійник?! От я йому зараз дам!

У спальні стало тихо. За хвилину почулося радісне лепетання дитини.