Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

— Вибач, я не хотів. Ходи до мене. — Я притягнув її ближче до себе.

— Назаре, зараз не час. Кажу ж тобі. — Вона почала пручатися. — Та що ж із тобою?

Натомість я не збирався її відпускати. Я знав її характер і знав, що скоро вона поступиться. Так і сталося. Вона любила секс, як і я. Ліза може чудово задовольнити.

Я став цілувати її тіло, поволі спускаючись донизу. На животі я зупинився на її шрамі від апендикса. Ще одна річ після родимки, через яку Ліза так хвилювалася. Але я й це обожнював.

Мені конче треба було хоч трішки розслабитися. Інакше не знаю, що б зі мною було. А секс, на мою думку, найкращий релакс. І я його отримав.

Отже, ми полювали на примару. На щастя, нині день обіцяв бути по-справжньому літнім. Це мимоволі надавало нам надії. Хоча, звісно, і не гарантувало успіху. Сонце гріло, але не пекло. Час до часу, щоправда, на передній план виступали хмари. І тоді ставало дещо неприємно. Мене чомусь огорнуло якесь незвичне хвилювання. Ні, то був не страх, а саме неприємний неспокій. Трохи болів шлунок і неначе нудило. Але я достеменно знав, що все те було через нерви.

Лізу ж, навпаки, сповнював ентузіазм. Вона була впевнена, що ми на правильному шляху. Насправді я теж так думав. Але не був переконаний, що ми так легко зможемо знайти ту жінку, яка видавалася мені якоюсь химерою. Я тоді й близько не міг уявити, як вона може виглядати. Усе, що спадало на думку, це образ якогось марева, що з легкістю літає понад землею, швидко переміщаючись то туди, то сюди. Словом, на той момент я міг уявити її лише як примару й не інакше. Та все виявилося не таким фантастичним, як я собі уявляв. Тим видивом таки була звичайна жінка з плоті й крові. Щоправда, про те, хто вона, ми дізналися набагато пізніше.

Отож ми перебували в готелі й чекали на адміністратора. Це був, власне, зовсім невеликий і непоказний готель. Криж мав гроші й на дорожчий, у тому ми не сумнівалися, але тут простіше сховатися. Легше замаскуватися під пересічного громадянина. Окрім того, за нашими міркуваннями, ВОНА мала жити десь неподалік.

Скоро до нас підійшов низенький чоловік середнього віку. На ньому був діловий костюм чорного кольору. Щоправда, чоловік не мав краватки. Представився Ігорем Степановичем Ковальчуком. Власне, представлятися, на мою думку, було не так уже й потрібно, адже на грудях у нього висів бейджик. Ми теж відрекомендувалися.

— Ви з поліції?

Це запитання заскочило нас зненацька. Ми не стали брехати.

— То хто ж ви тоді й що вам потрібно? Мені повідомили, що ви хотіли поговорити зі мною про того психа.

— Так, цілком правильно. Розумієте, ми, хоч і не з поліції, але пов’язані з цією справою. — Ліза показала йому своє посвідчення шкільного психолога. Вона працювала в спеціалізованій школі, де всім без винятку видавали такий документ. Навіть діти мали відповідні посвідки.

Це справило на адміністратора потрібне враження.

— У вас уже запитували стосовно того, чи ви бачили з Крижем жінку.

— Було таке, — підтвердив він. — Але жінки з ним я не бачив жодного разу. Звісно, я за ним не стежив. Я взагалі не бачив, щоб він тут із кимсь розмовляв. Окрім хіба що… — Ковальчук замовк, видно, вирішуючи, чи казати.

— «Окрім хіба що» що? — запитав я. Хвилювання наростало.

— Тільки не кажіть вашим друзям із поліції. Я про те їм не розповідав.

— Ми не скажемо, — твердо пообіцяла Ліза.

— У нас є повія. Живе вона тут і, відповідно, працює. Самі розумієте, поліції це не варто розповідати. Я, звісно, не стверджую, що так було, але раптом він користувався її послугами?

— Зрозуміло. А як її можна знайти? — У животі закололо.

— Зараз. — Адміністратор вийняв із кишені невеликий блокнот, вирвав аркуш і почав щось записувати. — Чорт, не пише ручка!

— У тебе є ручка? — звернувся я до Лізи. Вона не встигла відповісти.

— Ні, ні, все. Я вже написав, — і дав мені папірець із нашкрябаними на ньому іменем, номером, у якому жила повія, та її графіком роботи. — Часом вона працює в іншому місці, але в зазначений тут час дівка завжди в готелі, — пояснив він.

— Дуже вам вдячні. — Я заховав папірець у кишеню. Ми з Лізою вже хотіли йти, але він нас знову зупинив:

— І знаєте, що ще? Я тоді забув сказати про те поліції. Надто вже був схвильований тим, що сталося, — почав виправдовуватися він, але, звернувши увагу на те, що ми з нетерпінням чекаємо його відповіді, продовжив: — Є одна людина, яка, можливо, розповість вам більше. Це наша прибиральниця. Тітка років сорока. Вона, як би це сказати, жахлива пліткарка. Усе про всіх завжди знає. Я потім подумав: може, вона й за ним устигла поспостерігати й дізнатися щось таке, що могло б бути вам цікавим.