Себастьян Фолкс - Пташиний спів

Сніданок був уже на столі, коли Стівен спустився вниз. Капітан Грей славився тим, що знаходив дуже гарне розміщення для себе та своїх офіцерів. Навіть його вістовий — Уоткінс — колись навчався на шеф-кухаря в готелі Коннот у Лондоні. Його вміння мало використовувались на фронті, де асортимент їжі був бідний, та й у селах не так багато можна було дістати. А проте Грей радісно зустрічав усе ним приготоване. За столом він завжди був першим.

— Виспались, Рейзфорде? — запитав він, підіймаючи погляд від тарілки. — Харрінгтон провідував вас увечері — сказав, що ви спали наче мрець.

— Це точно. Думаю, на мене так свіже повітря подіяло.

Грей засміявся.

— Сідайте снідати. Ось тут яєчня. Я відіслав Уоткінса за беконом, тому поки доведеться потерпіти. Хоча навіть найкращий французький бекон навряд чи можна назвати смачним.

Грей був незвичайним офіцером. Солдати його боялися, а він, швидко засвоївши манеру поведінки кадровика, кожну вільну хвильку проводив із книгою. Носив у кишені збірки віршів, а у його бліндажі завжди була невелика книжкова полиця над ліжком. Його бібліотека збільшувалась та чергувалась за рахунок посилок із Англії. В університеті він отримав професію лікаря і, коли почалася війна, працював хірургом. На його полиці романи Томаса Гарді ділили місце з роботами психіатрів віденської школи. Після того як військовий суд із ним на чолі розстріляв молодого рядового, про нього заговорили як про прихильника суворої дисципліни. Та попри те він часто повторював, що солдатів треба заохочувати та намагатися зрозуміти. Грей виріс у Шотландії, в рівнинах Лоулендз, і це пояснювало його сухуваті глузування та схильність до абстрактних військових та психологічних теорій у поєднанні з практичною обережністю.

Він енергійно дожував останній шматок хліба з яєчнею та налив собі іще одну чашку кави.

— Гарний маленький будиночок, правда? — звернувся Грей до присутніх, відсуваючи свій стілець від столу та запалюючи цигарку. — Лікарі завжди вміли оточити себе комфортом. Наскільки добре ви знаєте Францію?

— Достатньо, — відповів Стівен, ставлячи перед собою тарілку з яєчнею. — Я жив тут певний час до війни.

— Довго?

— Років п’ять.

— Ще ж треба! То ви, певно, розмовляєте французькою не гірше за місцевих?

— Думаю, я вже поволі забуваю мову, та раніше говорив пристойно.

— Це може згодитися нам. Не те щоб ми багато спілкувалися з французами. Але ніколи не знаєш, що може стати у пригоді. Війна іде... Як у вас справи з вашим взводом? Вам подобається командувати?

— Нам було нелегко. Багато поранених.

— Так, звичайно... А ви як? Які стосунки з солдатами?

Стівен ковтнув кави.

— Думаю, нормальні. Правда, я не певен щодо їхньої поваги.

— Вони підпорядковуються вам?

— Так.

— І ви думаєте, що цього досить?

— Мабуть.

Грей підвівся, підійшов до мармурової камінної дошки та загасив цигарку в каміні.

— Весь секрет, Рейзфорде, у тому, щоб солдати вас полюбили.

— Навіщо? — Стівен скривився.

— Вони будуть краще воювати. І краще ставитися до цього усього. Вони не хочуть підставляти голови під кулі під командуванням якоїсь пихатої нікчеми, — жилясте тіло Грея супроводжувало цей вислів натхненними жестами. Поглядом він шукав згоди в очах Стівена, а голова його хиталась вниз-угору від хвилювання.

Стівен відповів:

— Мабуть, так і є. Я намагатимуся подавати приклад.

— Я впевнений, що у вас вийде, Рейзфорде. Я знаю, що ви ходите з ними у патрулювання та перев’язуєте рани і тому подібне. А чи самі ви їх любите? Ви своє життя за них віддасте?

Стівен відчув на собі уважний погляд. Він міг відповісти «Так, сер», і на цьому розмову було б закінчено. Але неформальна, дещо хвалькувата манера Грея схиляла до чесності — хоча і трохи нервувала.

— Ні, — відказав, — гадаю, що ні.

— Я так і думав, — відповів Грей з коротким смішком тріумфу. — Це тому, що ви високо цінуєте власне життя? Ви вважаєте, що ваше життя цінніше за життя якогось піхотинця?

— Ні, тут ви не праві. Я сам простий піхотинець, не забувайте. Це ви дали мені підвищення. Це тому, що я сам недостатньо ціную своє життя. Я не відчуваю сенсу цих жертв. Я не знаю, що і чого варте.

Грей знов сів до столу.

— Ви маєте щось таке, чого я не можу второпати, — сказав він. На його обличчі з’явився вираз насмішливої заплутаності, а потім він розсміявся. — Але я зрозумію, обов’язково зрозумію. Ви могли би стати хорошим солдатом, якби хотіли. Ще не стали, але могли б.

Стівен мить помовчав, а потім мовив:

— Прайс хороший солдат.

— Прайс чудова людина. Його підвищення теж моїх рук справа, якщо ви дозволите мені вкрасти трошки його слави. До війни він працював клерком на складі. Сидів собі за столом та копирсався цілими днями у цифрах. А зараз уся рота тримається на ньому. Він розпоряджається солдатами замість них самих. Ви хоч