Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

й при цьому пошлеться на відповідь "батька" Симону Петлюрі — бо, упевнений, що Левко розповість своєму братові про його бесіду з Махном. А коли не розповість?... Коли приховає Несторову відповідь Петлюрі?...

Зайшов Чубенко.

— Слухай, Олексію, — звернувся до нього отаман, — зроби так, щоб моя відповідь Петлюрі потрапила катеринославським більшовикам. Підключи до цього Льовку Задова[29]. Він швидко це зробить.

— Виконаю, "батьку".

— Оце лише для цього я тебе й запросив. Можеш іти.

Чубенко вийшов. А Махно продовжував ходити й розмірковувати. Хтось постукав у двері.

— Заходьте.

То була Галина Кузьменко. Вона вся пашіла від морозяного вітру і кохання до Нестора.

— Чого такий насуплений? — запитала Галина, побачивши заклопотаного Махна.

— Та все прокручую в голові те, що почув віл Левка Макухи.

— Щось неприємне?

— І так і ні... Він нагадав мені січень 1918 року, коли я відмовився йти їм на допомогу в той час, коли російське більшовицьке військо на чолі з царським офіцером Муравйовим рушило на Київ, щоб повалити Українську Народну Республіку. А я не міг тоді йти проти більшовиків з багатьох причин: і військо у мене було нечисленне, і озброєне воно ще й досі примітивно, за селянсько-партизанським стилем, та й наша дисципліна кульгала на обидві ноги. Хіба Петлюрі скажеш, що тоді я просив у червоногвардійців навіть патронів для гвинтівок? А він тепер кидає тінь своєї поразки під Крутами на мене... Більшовики, до речі, показали під Крутами, хто вони є насправді. Муравйов тоді, коли увірвався в Київ, розстріляв більше п'яти тисяч ні в чому невинних цивільних громадян. Це, звичайно, жахливо. Може хоч після цього випадку українці схаменуться, перестануть плазувати перед російськими більшовиками?... Ні, не вірю, бо ми — раби.

З розчервонілого обличчя Галини зникла усмішка, вона посуворішала:

— Українське військо було справді безсиле саме протистояти москалям.

На це зауваження отаман відповів:

— Я ще до цього прогнозував по карті дії Муравйова при наступі на Київ, враховував їхні сили... Якби замість студентів там був я, навіть зі своїм "циганським табором", — Нестор уперше так саркастично відгукнувся про своє партизанське військо, і Галина здивовано глянула на нього. Махно відразу ж відреагував: — Так, так, у мене ще й зараз "циганський табір", а не справжня бойова одиниця... Так от: якби я там був, то з царсько-більшовицького війська залишився б дим... А трагедія в тому, що проти бездарних більшовицьких полководців стояв ще бездарніший український націоналіст Петлюра, якого ти дуже розхвалювала сьогодні вранці у Фані Гаєнко. Головна помилка радівців[30] очевидна — війська, в тому числі й студенти під Крутами, захищалися, а потрібно було несподіваною і шаленою атакою розсікти ворога навпіл і добити його по частинах. Адже, наскільки я знаю, червоні командири ні Єгоров, ні Муравйов не вміють оборонятися. Якраз цього фактора й не використав Петлюра... Я, до речі, аналізував інші бої, проведені за участі й під керівництвом Петлюри. Усі вони бездарні і програні. Таким чином, Українській Народній Республіці довго не жити. Вона буде переможена на полях битв за світову революцію. Проте ігнорувати повністю Петлюру не можна, він може нам знадобитися, і ми його при необхідності використаємо.

Кузьменко знову розквітла приємною усмішкою:

— Який ти розумний, Несторе... І славний... Я кохаю тебе!

— Галина повисла йому на шию.

— Годі, годі, — стримав її палкий порив отаман. — У штабі не розслаблятися... Добре, що ти зайшла... Я хотів тобі першій сповістити своє нове рішення: ти призначена головою Реввійськради і членом Ревтрибуналу. Відповідне розпорядження вже підготував начальник штабу. І ще одне: надаю тобі право одноособово виносити смертні вироки петлюрівцям, чекістам, більшовицьким продовольчим агентам і всім комуністам та білогвардійцям, які підняли зброю проти повсталого селянства.

— А коли схиблю, коли серце жіноче затремтить?

— Ненавиджу слабодухих! Розстрілював їх власноручно й розстрілюватиму.

Галина грайливо розсміялася.

— О, такого грізного "батька" я люблю ще дужче.

Вона справді покохала його, цього грубого, неврівноваженого, злого й водночас справедливого, інколи безмежно ніжного отамана, відданого ідеї революції й селянству.

Пішов перший лапатий сніг. Галина милувалася ним через вікно, тішилася, мов дитина новій іграшці.

— Може осідлаємо рисаків і рушимо у Дібрівський ліс? — запропонувала вона. — Візьмемо Льовку з його подругою...

— Зіньковського? Ні, він зайнятий, пішов на зустріч зі своєю агентурою.

— Тоді поїдемо удвох?

— А що?... Їдемо.

Поки Нестор кохався десь у Дібрівці з Галиною, Задов дійсно працював. Його агенти — по всіх усюдах: в селах, містах, на хуторах, заводах, фабриках. Здебільшого,