Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

селом. Омелян Горайчук орав у полі трактором і бачив, як Настина ходила, наче чорний грак, колишньою своєю землею і щось говорила – чи то сама до себе, чи до тієї земельки, що тепер стала колгоспною. Він і сказав Дані, де шукати матір.

Ці мандри повторювалися кожен день. Дійшло до голови колгоспу. Купріян Рабенчук власною поважною (понад центнер ваги!) персоною приїхав до літнівки Ясницьких. Став на порозі, обмацав Дану масним поглядом, зупинився на грудях, ковзнув донизу, хтиво облизнувся, криво усміхнувся.

– Хм… Скажи своїй матері – хай перестане баламутити. Нам уже з району був сигнал, що вона проти колгоспу виступає, вимагає повернути їй землю, людей, значить, агітує проти радянської влади. То діло серйозне. Дуже серйозне. Дивись, щоб і ти разом з нею не загриміла туди, де Макар телят не пас. А шкода ж буде такої гарної дупки.

– Вона більш не буде, – пообіцяла Дана і хутко зачинила двері літнівки.

Про Рабенчука селом ходив римований експромт невідомого автора.

Як приїхав Купріян, В полі зародив бур’ян. Заховавсь в бур’ян злидота, Бо перед людьми встидота.

А ще присланий аж десь із-під Дніпропетровська голова прославився своїми походеньками по жінках. Невдовзі передбачалося перше покоління байстрюків від цього племінного колгоспного бугая. Дані бридко стало навіть від його хтивого обмацування поглядом. Підійшла до рукомийника, хлюпнула холодною водою на обличчя, руки, шию.

– Щоб ти здох!

Треба якось припинити ті мамині походеньки, а то ще й справді лихо буде. Та скільки не просила, скільки не сварила Настину, а тій – як горохом об стіну. Ну не прив’язувати ж людину до ліжка чи дверей! Ось і знов. Тільки Дана вийшла з двору, а вона свою ключку в руки – і тією ж стежкою на те саме місце. Трактор якраз переорював межі між колишніми полями Ясницьких, Машлаїв, Охрімчуків. Настина як вгледіла, аж знетямилася, затремтіла вся, знавісніла, кинулася підтюпцем за трактором, стала несамовито гамселити по ньому ключкою, ледь під плуг не втрапила.

– Що ж ти, анциболоте, робиш? Нащо, клецьку Горайчуківський, мою земельку святу залізякою товчеш? Нащо, злидню оцибенський, межі зничтожив?! Забирайся з мого поля, хай тебе так недоля злецька зничтожить, як ти тую межу!

Омелян мусів зупинити трактора, але розпасійовану Настину не вгомонив. Розлютований її криком, пішов до колгоспної контори. Наступного дня до колишньої садиби Ясницьких під’їхав міліцейський ГАЗик. Мабуть, його викликав Рабенчук. Двоє міліціянтів зайшли до сільради, але скоро вийшли звідти разом з її головою Платоном Осійчуком. Авто взяло курс на поле. А невдовзі машина під’їхала знову – у ній, між двома плечистими представниками правопорядку, сиділа перелякана Настина.

– Ну от, привезли порушницю, яка заважає проводити весняно-польові роботи на колгоспному полі. Розпишіться, що вас попереджено, – один з міліціянтів простягнув Дані якийсь папірець, списаний нерівними каракулями.

– Послєднєє прєдупрєждєніє о нарушенії граніци, – хіхікнув другий.

– Кордону? То ви її аж біля Бугу?.. – округлив очі секретар сільради.

– Нєт, на колхозном поле. Граніца родіни на замкє, будь спок – туда нє пройдешь, нє проползешь, – знову хіхікнув другий міліціянт. – А вот до дурдома ету малахольную бесплатно довезут.

Настина мовчки зайшла до літнівки, лягла на ліжко і натягла ковдру аж на голову.

– Война почалася… Зновика война… Зновика і зновика… Скіко мона воювати? Скіко мона вбивати? Он і так повне подвір’я трупів. Кров під порогом… Повна калюжа крові… І хата згоріла. Де ми теперка будемо жити? Втікаймо до лісу, за Бузькове болото! Митре, запрягай коня! Митре! Чуєш? Чи ти глушмаком став? Оно люди вже поїхали фурманками, а ти борсаєшся, як теє плентало, як тая помнєтуха в макітрі.

Мабуть, Настина прийняла міліцейські однострої за військові. Їй здавалося, що то були царські солдати, які хотіли її розстріляти. Через те й перелякалася так.

– Везли мене на розстріл тії анцихристи. За те, що обпоїла їх зіллям вересовим. Але ж хіба то я? То все Димка. Теперка вони до неї поїхали. Розстріляють Димку, мараки гаспидські. А чим я можу зарадити?

На поле вона більш не пішла. Зате стала ходити з Мелешком до автобусної зупинки. Микольцьо приходив до Ясницьких, стукав у двері літнівки, чемно вітався, бажав щістя-здоровля Дані, а тоді брав Настину під руку і вони вдвох шпацирували до битої дороги. Сиділи там, поки не приїжджав автобус з міста. Перепитували всіх людей, чи не бачили ті в місті Мелешкову маму Оксеню і Митра Настининого. А тоді так же підручки поверталися назад. Мелешко з’їдав мисочку супу, яким його пригощала Дана, чемно дякував Настининій красотулі і чимчикував додому.

– Яке їхало, таке й здибало, – зневажливо цвиркав у руді від бакуну вуса сільрадівський секретар Василь Щур. – Але від того ходіння шкоди нема, то хай собі ходять.

Походи до автобусної зупинки тривали ціле літо. Дана звикла до них. Слава Богу, хоч знає, де мама, не треба бігати, шукати. Того вечора, перед Покровою, Настина якось стишилася, ніби просвітліла лицем.

– Треба ждати. Треба ждати. Хто жде, той і діждеться, – цілий вечір повторювала Німчикові слова. – Мені вже недовго зосталося. Завтра Митро приїде. Завтра ми з ним уже побачимося. Завтра… Я знаю, мені знак був.

Завтра вона не пішла до зупинки. Мелешко, як зазвичай, зайшов до хатини, здивовано обдивився її