Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

ще десь у неї є сестра. Сестра-близнючка… Боже, як же вона колись хотіла мати сестру! Саме сестру! Просила, щоб мама народила ще одну дівчинку, але Настина тільки усміхалася і гладила її по голові: «Як Бог дасть, Данцю». А в цей час десь була Олеся. Яке гарне ім’я! У неї мають бути такі ж, як у Дани, очі, таке ж волосся, такий же голос. Щось і в долі таке саме, бо втекла вона з дому того ж самого дня, що й Дана, – на Трійцю. Але зі своїм коханим. А від Даниного – ні словечка.

Що ж їй робити далі? Як жити? Треба буде поїхати до Луцька, щоб розшукати ту жінку, ту другу… маму. Авжеж, обов’язково треба. Як же вона злилася на неї! Що тільки не насилала на неї в думках! Мусово поїхати. А як вони зустрінуться з Олесею? Сестра, певно, також зрадіє. А якщо ні? Та про що це вона! Все ще попереду. А зараз – хутчіше до мами Настини. Що вона, бідолашна, пережила! Які пекельні муки терзають її затуманену болем голову! Самотня, вигнана з власного дому, позбавлена всього того, заради чого так тяжко працювала, так надривалася все своє життя.

Хутчіше додому. А завтра вона найперше зайде до Книги. Просто зайде і запитає тітку Катерину, читав Юрко її листи чи ні. Якщо так… А що вона зробить, якщо так? Якщо читав, але навіть не відгукнувся? Що? Розлюбить його? Еге ж! Якби могла, то давно розлюбила б. Хіба не було кого полюбити? Хіба в театрі хлопців не було? Хіба в Луцьку ніхто не залицявся? Та їй як пороблено з тим Юрком. Але все одно вона мусить знати. А вже тоді, як дізнається, буде вирішувати.

Димка ніби почула її думки.

– Степцьо Охрімчуків тобі, Богоданцю, не ворог. Ти нічого такого не думай. То, що ти його не любила, не значить, що він геть нікудишня людина. Чєсом кохання, як тая рогатниця злецька, до такого серце прив’яже, що не стрічався б він ліпше на дорозі. А коло доброго пройде і не побачить. Степцьо просто не твій. Хотів він тебе, дуже хотів, ти ж йому з малих літ в очі упала. Після того, як втекла з весілля, ходив такий знебощений, як у воду опущений. Але недовго був сам. Пожурився трохи, понімкував, а тоді – «Що з воза впало, то пропало». Та й оженився на Гані Дем’яновій. Ти її знаєш: вона дівчина роботяща, тіко трохи пампухана[74] і вельми верескуха. Як заведеться, то впину немає. Але Уляна невістки не ганить, каже, Степцьо неї слухається. Вже й хлопчика Ганя йому привела – викапаний татуньо. Там таке руденьке та з ластовиннячком. Добре жили, нігди не сварилися. Та де теперка бідолашний Степцьо? Приїхали оті чорною машиною, запхали в неї – і повезли у безвість. Чи він кого вбив, чи у кого вкрав, чи зобидив кого? То за що?

Заходили до мене і кавалєри твої, оті спуденти. Обидва, але не разом. Отой чибуристий, Лесик-Телесик, літом приїжджав. Он кохту мені привіз. І чого, скажи, Богоданцю, він мені подарки робить? Може, сватати мене збирається?

Димка сміється, аж закашлюється. Витирає долонею сльози, обнімає Дану за плечі, стишує голос.

– А Юрка довго не було. Як ти поїхала, то і його як щезник ухопив. Плентухи сільські тарабанили, що ви разом кудись повіялися. Казали, то він тебе уночі перед весіллєм викрав. Вліз через вікно, силою взяв з хати та й подався у світ. І я, було, купилася на ті ябедини, навіть пораділа, що ти десь з любим та милим серцю. А він тіко з цього літа став навідуватися у село, скіко бував у Катерини, стіко і до мене заходив. Вельми сумує він за тобою, Богоданцю. Ой, вельми… Шукає, але, певно, не там. Казала я йому, що ти у місті. А в якому, і сама не знала. Настина, годзікало таке, а тут як затменє Боже найшло на неї, як рогатниця зробилася. Зорабив, каже, той Книга неїну доцю, зурочив, то хай теперка тоже мучиться. Ніколи він її не знайде. І Митро мовчав. Мо’, Настина примусила, мо’, тоже сердитий на Книгу, що через него його їдиначка з дому пішла, а мо’, й пісьом твоїх не бачив. А хто його знає. Жінка у симні – шия, у який бік схоче, у той і поверне свого чоловіка.

Дані прикро до сліз. Чого ж це Юрко нічого про неї не знає? Чого невідь-де шукає? Вона ж йому писала. Якщо його не було в селі, то була його мама. Сховала, значить, тітка Катерина її листи, рідного сина надурила. За що ж вона її так не любить? За колишнє суперництво з Настиною за Митра? Але що поганого їй Дана зробила? Чим не догодила?

11

Цілу зиму Настина не виходила з літнівки. Грілася біля печі, що наповнювала єдину кімнатку теплом тільки доти, доки в ній горіли дрова. А як тільки вогонь згасав, з усіх кутків починав підповзати холод, бо утлі стіни не могли втримати тепло. Говорила сама з собою, співала. Часом її розум просвітлювався і вона згадувала імена, події, поривалася до роботи, але тут же забувала, що має робити.

Та як тільки зійшли сніги й вітер приніс через відчинені двері запах пробудженого лісу і ріллі, Настина якось враз стрепенулася, ожила, вийшла на подвір’я, спираючись на сучкувату ключку. На свій будинок, що поблискував під весняним сонцем білим бляшаним дахом та новенькою вивіскою «Туричівська сільська рада», навіть не подивилася. Стояла і нюхала повітря, як лісовий звір, що вперше після довгої зимової сплячки вибрався на волю з тісного підземного лігва.

Що вона нанюхала, куди покликав її вловлений чутливим до земних ароматів носом запах? Пішла за ним і як у воду канула. Дана оббігала всеньке село, а знайшла її аж увечері за