Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

Останнім часом він пропадав серед подібних йому джур-поляків, безстрашно блукаючи вулицями Китай-города, наганяючи страх на місцевих дівиць і шукаючи пригод на свою голову.

Стомлений пережитим, Тарас Сопоха повалився на ліжко, закинувши за голову руки. Перед ним промайнула почута нещодавно розмова. Він намагався згадати, чи бачив раніше співрозмовників, але на думку нічого не приходило. Згадавши слова монаха, що той напише послання у невідому Тарасові Рязань, юнак раптом підвівся. А якщо написати листа брату Амвросію, а заодно і мамі? Вона, правда, неграмотна, але можна передати через нього.

Тарас навіть не сумнівався, що лист дійде до Сопошина. Він знав, що пан гетьман регулярно відправляв з посильними листи пані Реґіні Жолкевській. Він попросить Яна, щоб хтось прихопив і його листа.

Тарас швидко підійшов до скрині, серед численних списаних паперів знайшов чистий, вийняв каламар і перо, сів за стіл. Довго обдумував, з чого почати, навіть двічі довелося обмокувати перо. Нарешті написав перше речення, намагаючись не наробити багато помилок.

«Тарас Сопоха, син Марії, братові Амвросію. Слава Ісусу Христу!

Насамперед хочу дізнатися про свою маму. Як вона? Чи залишив її у спокої Мошко? Якщо він і далі виганяє її на роботу, то передайте йому, що коли повернуся, то віддячу йому за все. Зараз я живу у Москві, яку пан гетьман зайняв без жодного бою і жертв. Разом з паном гетьманом і його сином ми оселилися у Кремлі, де колись жили московські царі. Я служу джурою Яна Жолкевського. Тут дуже багато церков. Я нарахував майже сорок. І всі кам’яні і високі. Ян Жолкевський обіцяв мені, що може зробити з мене гусара. Тоді мамі вже не треба буде тяжко працювати.

Відправляю цього листа з посланцем пана гетьмана, але коли він прийде до вас, сказати не можу.

Ваш Тарас».

Юнак ще раз перечитав написане, знайшов дві помилки, але виправляти не став, щоб не зіпсувати листа ще більше. Склавши папір учетверо, він написав на одній стороні «Брату Амвросію, у монастирі отців Василіан біля міста Жовкви». Розуміючи, що запечатати листа можна лише сургучом, Тарас заховав його серед своїх речей. Розігнувся, щоб випрямити спину, аж тут двері відчинилися, і на порозі виник ротмістр, котрого Тарас неодноразово бачив серед оточення Станіслава Жолкевського.

— Тебе негайно хоче бачити пан гетьман! — повідомив ротмістр.

24

Таким схвильованим Станіслава Жолкевського Тарас бачив уперше. Гетьман зустрів джуру свого сина у Грановитій палаті, стіни якої були розписані яскравими фресками. Сопоха сюди потрапив вперше, підозрівав, що і востаннє.

У залі, звідки правили і не вберегли державу московські царі, крім польного гетьмана, був ще Ян. Видно, син лише недавно переповів батькові розповідь Тараса, і це вивело старшого Жолкевського з рівноваги.

— Повтори все, що ти чув у соборі Архангела Михаїла, — наказав Станіслав Жолкевський.

Тарас, запинаючись, якомога детальніше переповів розмову невідомих.

— Хто це був, ти знаєш? — допитувався гетьман.

— Ні, я не бачив їх раніше.

— Як їх звали?

— Одного Прокопій чи Порфирій Петрович, а до монаха той звертався «Ваше Блаженство».

Від досади гетьман закусив нижню губу.

— Кому ще, крім Яна, ти розповів про розмову? — погляд Жолкевського був важкий і грізний.

— Нікому, лише Янові! — мовив Тарас і для більшої переконливості перехрестився.

Побачивши таке, Ян добродушно усміхнувся, зате старший Жолкевський на це ніяк не відреагував. Натомість він сказав:

— Я хочу, щоб ти заприсягнувся мені, що більше ніхто про це не дізнається!

— Обіцяю! — тільки й спромігся сказати Тарас.

— Цього мені досить! Перед тим як піти, може, хочеш про щось мене попросити?

Застигнутий зненацька, юнак завмер у нерішучості. Звичайно, він хотів попроситися у гусари, але не знав, як відреагує на це пан гетьман, та й залишати Яна також не хотілося, тому лише сказав:

— Якщо можна, я написав мамі листа. Я знаю, що ваша милість відправляє до милостивої пані Реґіни свої листи.

— Що ж, передай Яну свого листа. Якось доставимо до Жовкви. А зараз іди!

Коли за Тарасом зачинилися низькі двері, старший Жолкевський важко опустився на царське крісло з двоголовим орлом. Останнім на ньому ще два місяці тому сидів цар Василь Шуйський, про що свідчив скромний — без корони і царських атрибутів із трояндою посередині — двоголовий орел.

Ян мовчки спостерігав за рухами батька.

— Усе так погано? — обережно запитав він.

— Ще гірше, — відповів гетьман.

— Владислав не буде царем?

— Та й Сигізмунд не буде! Московити цього не допустять. Те, що підслухав твій джура, лише початок.

— Ви знаєте, хто це був?

— Прокопій Петрович — це Прокопій Петрович Ляпунов, а Його Блаженство лише один.

— Патріарх?

— Бачиш, ти починаєш розбиратися в політиці, — похвалив його батько. — Так, це Патріарх Гермоген. І це дуже погано. Досі московити не знали про рішення Сигізмунда відсунути Владислава від царства. Тепер вони про це знають.

— Але чому король так вчинив?

— Ми не можемо обговорювати свого короля. Якщо Сигізмунд вирішив не відправляти Владислава у Москву, я повинен прийняти його волю і зробити все, щоб вона була виконана.

— Але ж це противне вам!

— Я лише слуга свого короля! — відказав батько. — І повинен забезпечити порядок в місті. І тут є проблеми.

— Тобто?

— Якраз перед твоїм приходом у мене були московські бояри зі скаргами на наших людей.

—