Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

спілкуючись з численними перебіжчиками-московитами, Тарас Сопоха навчився розуміти таку схожу на рідну, але все ж чужу мову. Звичайно, Тарас лише був присутнім при розмовах Яна чи Лукаша з московитами, але і цього вистачило, щоб так-сяк при нагоді спілкуватися.

— Те, що ти сказав, правда? — запитав монах.

— Свята правда, Ваше Блаженство! — відповів його співрозмовник.

Тарас цього не бачив, але майже був певен, що невідомий перехрестився. Тепер його і цих двох відділяли три гробниці. Правда, ті зупинилися, видно, хотіли завершити розмову без свідків.

— Не треба, — відказав монах. — Для мене досить лише твого слова. Тобто виходить, що ніякого королевича у Москві не буде!

— Так проговорився Федько Андронов. Він привіз гетьману листа короля ляхів зайняти Москву його іменем.

— А чому це він розкрився перед тобою?

— Після вчорашнього бенкету, що його влаштував князь Мстиславський, думний дяк випив меду більше звичного, і це йому розв’язало язик.

— І це лише ти чув? — засумнівався монах.

— Я випив менше.

Деякий час ніхто не говорив, і Тарас навіть подумав, чи не пора звідси забиратися, але тут знову озвався монах:

— Дивись, Прокопію Петровичу, ось тут лежать наші царі. Василь Темний об’єднав всі удільні землі у єдину державу; його син Іван, прозваний Великим, зумів звільнити нас від Орди, а сином Василя III був сам Іван Васильович. У жодного з них не було краплі чужої крові, зате кожного поховали як православного інока. І кожен зробив все, що йому було визначено зверху. А що зробить для нашої землі Владислав? Чи Сигізмунд, якщо правда те, що ти мені сказав?

— Свята правда, Ваше Блаженство! — знову підтвердив невідомий Прокопій Петрович.

— Не лежати ляському праху на цьому святому місці! — впевнено сказав монах. — Не лежати!

— Тоді що робити?

— Я напишу послання моїм людям у Рязань. Тільки треба знайти когось, хто зможе відвезти його.

— У цьому затримки не буде, — заспокоїв невідомий. — Я й відвезу.

— Ну тоді з Богом! Прошу, Прокопію Петровичу, поки що нікому про нашу розмову не говорити. Знаю, що наших людей є багато навіть серед оточення гетьмана, але й вони не знають, що надумали ляхи.

— Коли вони дізнаються правду, їх стане ще більше.

— Тоді підніметься вся Руська земля!

— Благословіть мене, Ваше Блаженство! — почув Тарас і зрозумів, що розмову закінчено, і треба бути особливо уважним.

Невдовзі повз нього пройшов лише старий монах, який одразу зайшов у захристію. Тарас Сопоха почекав ще хвильку, обережно виглянув зі свого сховку, логічно подумавши, що боковими дверима вийти небезпечно, швидко, намагаючись не стукати підборами по кам’яній підлозі, прослизнув уздовж гробниць, кинув прощальний погляд на останню з прахом якогось Ярослава Володимировича[54] і вибіг із храму, навіть забувши перехреститися.

Невідомого Прокопія Петровича ніде не було, але це й не дивно, якщо врахувати кілька десятків храмів, розділених вузькими вуличками, а то й просто стежками. Постоявши деякий час у нерішучості, Тарас Сопоха швидко попрямував до двору, де розташувався Ян Жолкевський, з твердим наміром розповісти про почуту розмову.

На щастя, Ян був удома. Вислухавши неймовірну історію, котру йому повідав його джура, молодий Жолкевський недовірливо запитав:

— А ти нічого не вигадав?

— Тобто? — здивувався Тарас.

— Може, привиділися вони обидва? Може, це були душі померлих царів?

— Чому ти мені не віриш?

— Та тому, що мені важко повірити у сказане тобою!

— Чому?

— Ти стверджуєш, що царем Московії буде не Владислав, а сам король?

— Я просто переповідаю почуте! Яне, повідом про це пана гетьмана.

— Щоб він мене підняв на сміх? Ти гадаєш, батько не знає всього? А якщо він нічого не сказав мені, то все, що почув від тебе — неправда!

Тарас Сопоха від образи аж почервонів. Ян Жолкевський, побачивши свого джуру у такому стані, одразу змінив свій тон. Він поклав руку Тарасові на плече і примирливо сказав:

— Ну, добре, не сердься! При нагоді запитаю батька. Ти розгледів тих обох?

— В обличчя ні. Боявся, щоб не спіймали. Один з них старий монах із посохом. Борода довга і вся біла. Цивільного я не розгледів зовсім. Знаю, що він кликав монаха «Ваше Блаженство!», а той звертався до нього Порфирій Петрович чи Прокопій Петрович.

— Якщо це правда, то знайти їх обох буде легко, — заспокоїв Ян.

— Чому?

— Гадаю, що «їхніх блаженств» серед монахів не так вже й багато, а Порфирія чи Прокопія знайти взагалі не складе проблем. Гірше було б, коли б звали цивільного Василь Іванович чи Іван Васильович. Іноді мені здається, що у Московії хлопчиків називають лише Василями або Іванами. Правда, зустрічаються ще Михайли і Дмитри, а Порфирій у Кремлі може бути один.

Перед тим як залишити свої покої, Ян поцікавився, чи не збирається кудись Тарас.

— Піду до себе відпочину, — сказав Сопоха. — Боюся зустрітися з цими двома.

— Вони ж тебе не бачили!

— Зате я їх бачив, і я зовсім не вмію обманювати. Мене виказує моє обличчя.

Почувши таке, Ян Жолкевський засміявся. Обидва юнаки одночасно покинули двір, правда, їхні шляхи одразу ж розійшлися: Ян попрямував до Грановитої палати, де у цей час повинен бути його батько, а Тарас повернув у протилежну сторону до колишнього двору дядька Бориса Годунова.

На його щастя, противного Міхала Потоцького-Полоцького не було.