Олександра Бракен - Темні уми

Нарешті Лаям знайшов автостраду 81, а Чабс — неглибокий і тривожний сон. За вікнами пропливав нескінченний потік старих дерев, лише кілька з-поміж яких вже цілком вирядилися у весняні шати. Ми надто швидко їхали, а надвечір’я було надто глибоким, аби я змогла розгледіти мозаїку молоденького листя. Хай де ми були, а минулорічна осіння кушпела подекуди досі лежала на дорозі, нагадуючи латки цементу. Так наче наша машина була першою, що за бозна-скільки часу проїжджала тут.

Я схилила голову на холодне скло, спрямувавши вентилятори кондиціонера просто собі в обличчя. Голова досі боліла, від чого аж нило поміж очима. Холодне повітря не дасть мені заснути і, про всяк випадок, не дозволить несамохіть залізти в мозок Лаяма.

— Усе добре?

Він намагався дивитися водночас на мене і на дорогу. У темряві я не могла розгледіти нічого, окрім вигину його носа та губ. Частина мене раділа, що я не можу бачити порізів та синців на них. Минуло лише кілька днів, — а це загалом лише змиг ока у моєму шістнадцятирічному житті, — але мені вже не треба було бачити його обличчя, щоби знати, що на ньому застигла лагідна тривога. Лаям міг бути багатоликим, але такі риси, як загадковість і непередбачуваність, ніколи не траплялися в його колоді карт.

— А ти ок? — парирувала я.

У машині було достатньо тихо, аби я розчула, як він вистукує пальцями по керму.

— Просто треба поспати, мабуть. — А за мить додав: — Вони справді випробовували цю штуку на тобі в Термонді? Часто?

Не часто, але вдосталь. Утім, цього я не могла йому сказати, не розпаливши у ньому жалю.

— Гадаєш, ССПівці здогадалися, куди ти прямуєш? — спитала я натомість.

— Можливо. Ми просто опинилися не в тому місці й не в той час.

Голосно позіхаючи, за нами прокинувся Чабс.

— Навряд, — мовив він заспано. — Навіть якщо вони натрапили на наш слід випадково, то відтепер зумисно стежать за нами. Мабуть їх змусили запам’ятати твою гидку пику та Псі-номер. Ми вже в курсі, що для мисливців за головами ти — ласий шматочок.

— Дякую тобі, містере Радосте й Усмішко, — проскрипів Лаям.

— Якщо для тебе це важливо, то вони дуже здивувались, що це справді ти, — промовила я. — А що то за жінка, яку ви постійно згадуєте?

— Леді Джейн, — сказав Лаям, наче це все пояснювало.

— Перепрошую?

— Так ми називаємо найзавзятіших мисливців, — продовжив він.

— По-перше, це ти її так називаєш, — мовив Чабс, — і по-друге, до чого тут завзятість? Відколи ми втекли з Каледонії, вона буквально на п’яти нам наступає. Вона з’являється скрізь і в будь-який час, немов знає наперед, що ми робитимемо, перш ніж ми самі це усвідомимо.

— Мадам — профі у своїй справі, — погодився Лаям.

— Я попросив би не робити компліментів людині, котра прагне відтягнути наші задниці назад у табір.

— Чому ти називаєш її Леді Джейн? — спитала я.

Лаям знизав плечима.

— Вона одна із небагатьох британських бабів у юрбі кровожерливих американців.

— Чому так сталося? — запитала я. — Я гадала, що вони всі кордони перекрили.

Лаям уже було роззявив рота, щоби відповівсти, але Чабс випередив його.

— Не знаю, Зелена. Чому б тобі наступного разу, коли вона приїде, щоби нас упіймати, не перепинити її і не розпитати за чаєм?

Я закотила очі.

— Може, так і зроблю, коли опишеш мені її зовнішність.

— Темне, зібране в жмут волосся, окуляри… — почав Лаям.

— …і довгий, ніби кирпатий ніс? — закінчила я.

— Бачила її?

— У Марлінґтоні. Вона кермувала червоною вантажівкою, але… — Кейт із Робом з нею упорались. Вона відстала. — Ну, цього разу її не було, — договорила я. — Може, вона зникла назавжди.

— Оце навряд чи, — озвався Чабс. — Ця баба — Термінатор.

Ми проминали один мотель за іншим, деякі були залюднені більше за решту. Я випросталася на сидінні, коли Лаям завернув на парковку «Комфорт Інн», але за мить знову виїхав на дорогу, тоненько присвиснувши. Авто на парковці не було, але дюжина чоловіків та жінок, повиходивши з номерів, розмовляли, палили, билися.

— Ми часто таке бачили, проминаючи Огайо, — пояснив він, випереджуючи моє запитання. — Після того як люди втратили домівки, вони могли піти до найближчого зачиненого готелю і спробувати відвоювати там кімнату. Банди і подібне гівно.

Ми зупинилися в мотелі «Говард Джонсон Експрес», парковка якого була на чверть заповнена автівками різноманітних марок і моделей і де висіла синя вивіска «Є МІСЦЯ». Я затамувала подих, коли він об’їжджав зовнішній ряд кімнат, обережно проминаючи офісну будівлю. Лаям зупинився із самого краєчку і взявся уважно розглядати лінію кімнат перед нами. Дві ми відразу викреслили — крізь вікна із запонами ми помітили