Олександра Бракен - Темні уми

— Ми досі прямуємо до Вірджинії, якщо я знайду її. Ми, мабуть, нещодавно перетнули межу штату, але гадки не маю, де ми опинились. Відверто кажучи, я тут не дуже орієнтуюся.

— Подивись у дідькову карту, — пробурмотів за спиною Чабс.

— Я й без неї допетраю, — не поступався Лаям. Він безнастаннно крутив головою туди-сюди, немов сподівався, що ось зараз хтось вигулькне і покаже йому правильний шлях з дорожніми прапорцями та фанфарами.

За п’ять хвилин карта була розгорнута на кермі, а Чабс зловтішався на задньому сидінні. Я перехилилася через підлокітник, намагаючись збагнути, що то за пастельні кольори та перетнуті лінії на тонесенькому порваному папері.

Лаям показав на межі Західної Вірджинії, Вірджинії, Меріленду та Північної Кароліни.

— Гадаю, ми десь… тут? — тицьнув він на малесеньку цятку, оточену веселкою з перехрещених ліній.

— Гадаю, у Бетті нема GPS? — запитала я.

Постукуючи по керму, Лаям зітхнув. Він мав вирішити, чи ми їдемо правильно.

— Може, Чорна Бетті і їде прямим та правильним шляхом, але форсованого двигуна у неї нема.

— Я ж казав, що треба було брати той фордівський позашляховик, — мовив Чабс.

— Той шматок… — почав було Лаям, але затнувся. — Той ящик на колесах був смертельною пасткою, а про його вбиту трансмісію взагалі шкода й мови.

— Отже, наступним у списку був мінівен.

— Еге, він покликав мене з парковки покинутих авто. Сонце сяяло крізь його вікна, наче промінь надії.

— Чому ти такий дивак? — простогнав Чабс.

— Бо моя дивакуватість змогла перекрити твою дивакуватість, пані Вишивальнице.

— Принаймні мою роботу вважають різновидом мистецтва, — виправдовувався Чабс.

— Еге, у прадавній середньовічній Європі ти би був неабиякою партією…

— Хай там як, — встряла я, тепер уже цілком заволодівши картою, — ми маємо бути десь неподалік Вінчестера. — Я показала на крапку на західному краю Вірджинії.

— Чому ти так вирішила? — почав Лаям. — Чи, може, ти місцева? Бо якщо…

— Не місцева. Я просто пригадую, що ми проминули Кейсер і Румні, коли ви перебували у непритомному стані. А зважаючи на оті позначки визначних місць часів Громадянської війни, ми мали би знаходитися десь поруч одного з них.

— Нівроку у тебе детективні здібності, Ненсі Дрю, але, на жаль, у цій частині країни ці позначки мало що означають, — мовив Лаям. — Ти і ста метрів не пройдеш, щоби не спіткнутися об якийсь історичний знак-нагадування про те, що ось тут пройшла армія, чи про те, що тут хтось помер, чи про те, що тут мешкав Джеймс Медісон…

— То в Оранжі, — перебила його я. — А ним тут і не пахне.

М’яке синювате надвечірнє світло зібралось навколо його волосся, знебарвлюючи його. Якусь мить він пильно на мене дивився, знову чухаючи підборіддя.

— Отже, ти таки з Вірджинії?

— Я не…

Він здійняв руку.

— Послухай, ніхто за межами цього штату ні сном ні духом не відає, де оселя Джеймса Медісона.

Я відхилилась на спинку сидіння. Просто в око влучив.

У цьому мамина провина. Як вчителька історії у старших класах, вона вважала особистою місією поводити мене і тата по всіх найвідоміших історичних місцях штату. Тож поки мої друзі грали в більярд чи веселилися на вечірках з ночівлею, я проходила одне поле бою за іншим, позуючи для світлин біля гармат чи колоніальних реконструкцій. Ці мої розваги ставали ще прикольнішими завдяки тисячам укусів усілякої мушви та сонячним опікам, через які моя шкіра починала лущитися якраз на початку навчального року. У мене досі шрами від битви біля Ентітемі.

Лаям усміхнувся, дивлячись на темну дорогу, оскільки фар мінівена не вмикав. Як на мене, це свідчило або про відвагу, або про дурість зважаючи на те, що у штаті Вірджинія ніколи не вважали пріоритетом освітлення автомагістралей і доріг.

— Гадаю, нам час зупинитися на ночівлю, — сказав Чабс. — Ти збираєшся приглядіти якесь місце?

— Розслабся, друже. Я подбаю про це, — мовив Лаям.

— Ти завжди так кажеш, — пробурмотів Чабс, відхиляючись на спинку, — а тоді «ох, перепрошую, командо, давайте притулимося одне до одного, щоби було тепліше, поки не вдеруться ведмеді й не зжеруть наші харчі».

— Ну так… перепрошую, — сказав Лаям, — але ж… що то за життя без невеличких пригод?

То була найгірша спроба вселити оптимізм, відколи вчителька у четвертому класі намагалась нас переконати, що нам буде краще без однокласників, котрі повмирали, адже тепер нам частіше випадатиме гойдатися на гойдалках на майданчику.

Після цього я вже не слухала їхньої розмови. Хоча до певної міри було цікаво почути про дивакуваті традиції та звички, що сформувались у них за два тижні, відколи вони втекли з табору, але я геть виснажилася, намагаючись з’ясувати, чому саме ці двоє змогли вчепитися за тонку нитку, яка міцно пов’язала їх в одне