Святослав Липовецький - Червоно-чорне

життя. Після ряду стратегічних поразок німців від більшовиків, Гасин, відчуваючи відступ нацистів на Захід та прихід зі Сходу «визволителів», домовиться з офіцерами Вермахту, що взамін на нейтралітет, отримає від них поважну кількість зброї. Дізнавшись про це, Роман Шухевич віддасть Гасина під «революційний суд», яким провадив шеф СБ Микола Арсенич. Проте Арсенич виправдає Гасина, хоча неодноразово в подібних випадках засуджував повстанських командирів на страту.

При цій нагоді варто згадати, що Служба Безпеки ОУН надзвичайно строго підходила до будь-яких дисциплінарних порушень й неодноразово видавала смертний вирок. Сам Микола Арсенич був людиною надзвичайно вимогливою й холоднокровною. Коли у 1947 році бункер, де він знаходився із дружиною, оточили працівники МДБ, то Арсенич застрелив дружину, підпалив документи й пустив собі кулю в скроню.

Шеф Штабу УПА Олекса Гасин-«Лицар» також покінчив життя самогубством. Це відбулося 31 січня 1949 року, недалеко від будинку головної пошти у Львові. Того дня він направився до Львова відвідати своїх дітей, які переховувалися у чужих людей. Але, побачивши переслідувачів, при невдалій спробі втечі, застрелив себе. При обшуці речей Гасина-«Лицаря» було знайдено написаний на цигарковому папері грипс до дружини: «Кохана, будемо разом, і тоді стільки будемо думати про нашу дальшу долю...».

Наступного року Ольгу Гасин буде засуджено на 10 років ув’язнення.

76. 5 кілограмів паперу та вишневе дерево

Ніл Хасевич є одним із найталановитіших українських художників 1930-1940-х років. За життя його твори виставлялися у Львові, Празі, Берліні, Чикаго та Лос-Анжелесі. А в студентські роки за свої роботи «Прачки» та «Мазепа» відзначався почесною премією «Vaticana» Варшавської академії. Ще до II Світової війни вийшли два альбоми із творчістю Хасевича — у Варшаві «Книжкові знаки Ніла Хасевича» та в Філадельфії «Екслібрис Ніла Хасевича».

Відомий випускник Варшавської академії сам прокладав собі нелегку дорогу у житті. Будучи тринадцятилітнім хлопцем, він на підводі потрапив під потяг. Матір на місці загинула, а Ніл втратив ногу. Але не зневірився — сам собі вирізав дерев’яний протез, а за гроші, які йому виплатила залізниця, розпочав навчання у Варшаві.

Поміж іншого, Ніл став членом мистецького гуртка «Спокій», а його товариш по гуртку Мегик згадував: «...невеличкого зросту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги — дерев’яна, закінчена грубим патиком, примітивна, власної роботи протеза... Пильно вчиться і неймовірно матеріально бідує. З дому від батька не одержує нічого, бо там не менша біда...».

А все ж, Ніл Хасевич доб’ється слави та визнання, але з початком війни вибере шлях підпільника. «Зот», «Бей», «Левко», «Рибалка», «333», «Старий» — псевдоніми, якими послуговуватиметься Хасевич, створить безліч дереворитів на визвольну тематику, його руці належатимуть ескізи нагород та бофонів — грошей українського підпілля. Невтомний художник також буде відзначений Золотим Хрестом Заслуги й буде обраний до УГВР, як представник від інтелігенції, хоча увесь час Хасевич знаходитиметься в строгій конспірації. А від криївки до криївки його перевозитимуть на велосипеді.

Після того, як у 1951 році гравюри Хасевича потрапили на очі делегатам Генеральної Асамблеї ООН, з Москви надійшов наказ знайти і знищити Хасевича. На нього вийшли завдяки зашифрованим документам, які виявили в одному з бункерів. Там йшлося про заготовлені 5 кілограмів паперу та вишневе дерево для праці. Поміж іншого було вказано хутір на Рівненщині, де перебував митець.

Ще того ж, 1951 року Хасевич писав у листі: «Поки залишатиметься бодай одна крапля моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися з ними зброєю, але я б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива... Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються... Така моя думка, думка рядового підпільника. Слава Україні!..».

Коли у 1952 році енкаведисти підірвали бункер, в якому знаходився Хасевич, то в руках у нього був автомат...

77. РЗЗ

Поміж собою оунівці називали цю структуру як «ер тридцять три», а насправді мова йшла про референтуру зовнішніх зв’язків (РЗЗ). Її організатором став Микола Лебідь — знакова й легендарна постать у націоналістичному русі. Попри велику конспіративність РЗЗ, в історії націоналістичного руху залишилася низка небуденних спогадів з діяльності референтури та її яскравих представників.

От, наприклад, виходець із карпатського села Верхнє Синьовидне — Кость Цмоць, відомий під псевдонімами «Юра» та «Модест». Поміж іншого він був й одним із провідних членів СБ (Служби Безпеки) і прославився в дуже своєрідній ділянці: Кость Цмоць «спеціалізувався» на втечах із в’язниць. Двічі він потрапляв до рук НКВС-МБД і двічі втікав з тюрем Стрия та Дрогобича.

Але особисті втечі — це одне, а визволення із в’язниць провідників Організації — це щось зовсім інше. Отримавши наказ від Романа Шухевича, «Модест» розробляє план визволення із львівської в’язниці «на Лонцького» Дмитра Грицая-«Перебийноса» та Ярослава Старуха-«Стяга». Бойовики, на чолі із Костем, в мундирах німецьких органів безпеки, пред’явили в’язничній адміністрації письмове розпорядження «видати на переслухання до головного корпусу гестапо арештованих Дмитра Грицая і Ярослава Старуха». А через кілька місяців, у квітні 1943 року, за таким же сценарієм «Модест» визволить із рук нацистів шефа Головного Штабу УПА Олексу Гасина-«Лицаря».

Наказ Проводу — відійти на Захід — Кость Цмоць не виконав, щоправда відправив свою дружину Марію, яка була рідною сестрою Василя Біласа. Ще якийсь час він займався безпекою радіостанції «Вільна Україна»,