Скотт Ферріс - Інґа

Фейош виконав свої контрактні зобов’язання перед Nordisk і планував перебратися з Інґою до Нью-Йорка, але, до його задоволення, документальні стрічки отримали велике схвалення після показу в Королівському географічному товаристві Данії. Здивований Фейош тепер бачив, що професори антропології та етнографії ставляться до нього не як до факіра, а як до рівного. Ці його роботи і близько не захоплювали, але були революційними. На відміну від попередніх напівдокументальних фільмів про тубільців, в яких факти перемішувалися із вимислами, як-от у новаторському «Нанук з Півночі» (німий фільм 1922 року, з підзаголовком «Історія життя і кохання у справжній Арктиці»), Фейош не створював вигаданий сюжет про життя племені. Він натомість показував буденність тубільців без надмірного прикрашання.

Його фільми були останнім свідченням архаїчних суспільств, які незабаром безповоротно зміняться під впливом новочасних технологій. Не маючи класичної фахової вищої освіти, тепер Фейош вийшов на новий кар’єрний шлях піонера-антрополога, що дав йому престиж, якого він так прагнув. На якийсь час думки про переїзд до Америки було відкинуто, бо Фейош пристав на щедру пропозицію від Svensk Filmindustri (Шведська кіностудія) і далі знімати етнографічні документальні стрічки.

Отримавши свободу їхати куди заманеться, Фейош вибрав Голландську Ост-Індію, нинішню Індонезію — архіпелаг з понад 17 тисяч островів, населених сотнями різних етнічних груп. Під час мандрівки він також планував набрати живих комодських варанів для зоопарків Копенгагена і Стокгольма. Найбільші в світі ящірки стали відомі європейцям лише чверть сторіччя тому.

Також мали бути відвідини Гонконгу, Китаю, Японії, Кореї, Філіппін, Сіаму (сьогоднішнього Тайланду) і Нової Гвінеї — і цього разу (на відміну від Мадагаскару) з ним поїде Інґа.

З власними планами Інґи писати і продавати статті про свої майбутні пригоди різним данським виданням усе складалося добре, бо Фейош обрав для неї дві чільні ролі в цій експедиції. Перша: вона мала бути радисткою групи, тож істотну частину лютого 1937 року Інґа провела, вивчаючи азбуку Морзе і короткохвильовий передавач. Фейоша вразило, як швидко і добре вона цьому всьому навчилася. Такі знання будуть вирішальними, якщо експедиція потрапить у халепу десь глибоко в джунглях. Другим завданням Інґи стала посада «помічника кінорежисера»[37]. Її робота полягала в тому, щоби за всім слідкувати, вести детальні нотатки про відзнятий матеріал і переконуватися, що все правильно підписане і готове для подальшого монтажу.

В уяві Інґи ці призначення означали, що Фейош збирався зробити її повноправною партнеркою не лише в цій експедиції, а і в своїй новій кар’єрі, що обіцяло купу екзотичних пригод. Однак їхні стосунки не ґрунтувалися на рівності. Фейош був на 16 років старшим за Інґу, до якої в листах зазвичай звертався «моя мила дитинко» чи «моя кохана крихітко»{419}. Під цим розумілася не так ніжність, як постійне нагадування його вищого статусу в їхньому союзі.

Фейош і його команда, яких данський журнал Familie Journalen («Сімейний журнал») назвав найбільшою етнографічною експедицією, яку коли-небудь фінансувала скандинавська компанія, відплив зі шведського Ґьотеборґа 24 лютого 1937 року на борту пароплава Canton — корабля з водотоннажністю шість тисяч тонн, який належав шведській Східноазійській компанії.

Проте одного члена на борту команди ще не було. Інґа все ще збирала свої речі, і сіла на корабель на тиждень пізніше в Гамбурзі. Попри пересторогу Константіна фон Нейрата про те, що відмова стати нацистською шпигункою може призвести до арешту, вона, вочевидь, вважала, що швидке перетинання кордону, щоб дістатися німецького порту, несе в собі мінімум ризику. Звісно, у Familie Journalen не знали про неприємності Інґи з нацистами, але зазначили, що «потрібна відвага» для того, щоб зануритися в джунглі на два роки{420}.

Однак смертельна небезпека чигала на Інґу ще біля європейських берегів. Наприкінці зими в північній Атлантиці бушують шторми, а морська хвороба Інґи виявилася такою сильною, що в її блювотинні знайшли сліди крові. Фейош побоювався, щоб це не було чимось значно серйознішим. Навіть коли хвилі спали, і вони зайшли у Середземне море, вона все ще не могла нормально їсти. Схудла до 49 кілограмів зі зростом 176 сантиметрів, тож Фейош збирався висадити її на берег в Порт-Саїді на вході у Суецький канал, а потім відправити додому в Данію{421}.

Можливо, через загрозу, що її залишать, стан Інґи різко поліпшився. Вона «їсть за двох», щасливо повідомляв Ользі Фейош{422}. Тепер у водах Індійського океану з його гладкою поверхнею, «як у більярдного столу», Інґа насолоджувалася подорожжю, щодня вправляючись у французькій «зі старою леді з Бельгії, що мандрувала до Гонконгу». Фейош також використовував час на борту судна, щоб навчити Інґу стріляти з невеличкої гвинтівки, і подібно до того, як добре вона впоралася із радіо, тепер його вразило, як швидко вона змогла «зробити справжній постріл… вона жваво поцілює в пенні»{423}.

Листи Фейоша до Ольги під час мандрівки відкривають його незвичні стосунки із тещею, якій він часом здавався ближчим, ніж дружині. Називаючи Ольгу «мор» («мати») і підписуючись у листах до неї як «твій хлопчик Пол», він відкривався їй так, як не робив цього зі своєю жінкою. Дивно, але він вважав за потрібне повідомляти, як часто вони з Інґою сварилися, і, схоже, полюбляв викликати незгоду між матір’ю і дочкою.

Під час вечері у капітана — як писав Ользі Фейош — він називав свою тещу «леді із власною гідністю». З неясних причин це роздратувало Інґу, хоча, можливо, їй просто набридло постійне