Олєґ Панфілов - Антирадянські історії

Втім, як і подальші дії.

Нині «фєня» Путіна вже мало кого хвилює — він створив новий «русскій мір», коли жаргон лунає з екранів російського телебачення мало не щохвилини. Численні серіали зі стріляниною, вбивствами і «добрими злочинцями» давно стали частиною життя росіян. Ними пишаються, їх наслідують. Російське суспільство практично нічим не відрізняється від радянського: Сталін кого хотів, того ув’язнював і розстрілював, Путін — не відстає. Сталін змусив радянський народ його любити, те саме зробив Путін. Сталін любив воювати, не завжди вдало, зате з великим задоволенням, і Путін — теж. «Залізну завісу» створив Лєнін у 1919 році. У 1990-х роках, на невеликий період у дев’ять років, вона була відкрита. Це виявилося неприйнятним для Росії, і Путін її зараз успішно повернув на місце. Тому не дивуйтеся з агресивності росіян і 87-ми відсотків населення, що підтримують Путіна, — це стара російська традиція, яка до демократії не має жодного стосунку.

Росія завжди була зоною суворого режиму, будь-яка спроба вийти на волю обертається скоєнням чергового злочину і поверненням за колючий дріт. Боріс Єльцин також гарно говорив про «свободу і демократію», поки не розпочав чеченську війну. На тому спроба Росії стати нормальною країною закінчилася. Всі подальші роки — лише недовгий час до появи наступного наглядача. І він у 2000 році з’явився — зі зрозумілим для росіян жаргоном, репресіями, війнами та нескінченними злочинами.

Одного разу, ще в юнацтві, опинившись у гостях у номенклатурній сім’ї полковника, який обіймав високу посаду заступника начальника обласної міліції, я раптом почув від нього такий тост: «Випиймо за радянську владу, що дозволяє вільно жити і вільно красти». Почуте 40 років тому навряд чи можна назвати архівною фразою. Вона живе й досі, оскільки є не «крилатою фразою», а ментальною настановою на всі часи.

ПОМЕРТИ ЗА «ЭТО»?

У дитинстві мені були незрозумілі слова пісні, що її радянська пропаганда часто транслювала на радіо і телебаченні, а в день чергового «річчя Великої Жовтневої революції» — з гучномовців на святкових демонстраціях. Рядки «и как один умрем в борьбе за это»[11] були приспівом, а це означає, що повторювалися кілька разів, викликаючи у мене відчуття подиву, — що таке «это», за яке потрібно всім «як один» помирати? Дорослішаючи, я дізнавався про окультизм, потойбічний світ і реінкарнацію, але все одно не розумів, кому до дідька потрібна така «влада рад», якщо всі помруть за «это».

Радянська пісенна творчість повинна була зіграти вагому роль у становленні радянської людини. У піснях було багато недомовленості й алегорії, ще незрозуміліших, ніж боротьба за «это». Хоч як дивно, патріотичний твір зі словами «Ленин в тебе и во мне»[12] досі не заборонений контролюючими і репресивними російськими органами як пропаганда гомосексуалізму. В тій самій пісні Льва Ошаніна є взагалі сатанинські слова — «Ленин всегда живой»[13], схожі на життєдіяльність персонажа російської народної казки — злого Кощія Безсмертного. Але ж досі натовпи людей ходять у мавзолей, щоб лицезріти труп, напевно, сподіваючись, що саме в ту мить, коли вони проходять повз акваріум із останками вождя, він повинен ожити, застрибнути на кришку саркофага, здійняти руку і знову показати напрямок до світлого майбутнього.

Насправді, пісня про «это» — не радянська. Як завжди, поцуплена. Автор слів невідомий, але пісню на ту саму мелодію співали ще за часів Першої світової війни. Слова були не такі трагічні, а радше патріотичні:

Смело мы в бой пойдём За Русь святую, И как один прольём Кровь молодую.

В українському варіанті були ті самі слова:

Ми сміло в бій підем За Русь святую, І як один проллєм Кров молодую.

Чому більшовики вирішили, що потрібно обов’язково попрощатися з життям — ідеологічна загадка. Тим паче, коли загадка прихована під словом «это». Найімовірніше, на світанку радянської влади вже знали про майбутні проблеми в економіці й політиці, коли демографія буде безпосередньо пов’язана з ідеологією. Росія — країна, де особливо шанують загиблих — невідомих і відомих героїв, які загинули за «это». Здається, шанованих місць і могил письменників, учених, художників та інших діячів мистецтва та науки набагато менше, ніж полеглих на численних полях битв.

Чому таке дивне ставлення до смертей тих, кого відправили воювати за «это»? Проблема все та сама — демографія і формування нової радянської людини, яка відчайдушно кидалася за «это» на амбразуру чи зі зв’язкою гранат під танк. Насправді, в радянського керівництва ніколи не було програми, ба більше, чіткої ідеології. Досить почитати європейських комуністів, які сміються і над Лєніним, і над Сталіним, називають їх диктаторами і вбивцями.

Щоб приховати відсутність прогнозованих успіхів, були вигадані п’ятирічки, насправді розраховані на періодичність брехні. Якщо в одній із п’ятирічок не було досягнуто запланованої кількості надоїв або «плавок» (металургійних), то коректували план наступної п’ятирічки. Реальна статистика про кількість виробленого і не виробленого була відома тільки ЦК КПРС, населенню ж пропонували пропагандистські заклики: «П’ятирічку — за три роки», «У наступній п’ятирічці ми житимемо ще ліпше», «П’ятирічці якості — робочу гарантію». А щоб ніхто не сумнівався, хто складає п’ятирічні плани, було вигадано гасло: «Плани партії — плани народу!»

Тобто планувала партія, а працював народ, і в невиконанні плану, відповідно, винен був також народ. Відповідальність народу була закладена ще в одному соціалістичному гаслі — «Хто не працює, той не їсть», що насправді є поцупленим фрагментом із Другого послання до Солунян апостола Павла з Нового Заповіту: «Як хто працювати не хоче, нехай