Андрій Любомирович Войницький - Новини

З насупленим обличчям бабуся повертається у свою труну разом з указкою, віко труни саме собою зачиняється. Труна зникає разом із кабінетом фізики, усіма приладами, партами і стосами лабораторних робіт.

З’являється Соня Купер у фаті і короткій весільній сукні. Її підліткові колінки викликають еротичні переживання. Студія реве. Всі ці розфарбовані мумії, їхні брехливі доньки, лицемірне плем’я, що хизується своїм, начебто, «знанням життя», котре полягає у тому, що навкруги суцільна підлота, і всі беруть на лапу, і треба самому зробитися тою підлотою, щоб теж брати на лапу. Я бачу менеджерів у сорочках з брудними комірцями, смердючих селян у заляпаних гноєм штанях, клонованих бюджетників, звезених рейсовими автобусами від Сходу до Заходу. У них одна на всіх похмура колективна правда. Тут і тупі школярі-онаністи, підлітки-мізантропи, сатаністи, хіккі, раби «Синього кита», малолітні придурки. Є тут і сильні світу цього, та сама підлота, котрій всі заздрять: чоловіки в костюмах за п’ять тисяч баксів, жінки в діамантах, їхні коханки в дутому золоті. Нарощене волосся, накачані губи, силіконові цицьки, пустка на місці совісті. Вони сьогодні з народом, вони й вийшли з народу, вони — той самий народ з усіма його гріхами, звитягами і блюзнірством. Усі зібралися тут, щоб побачити божественну Наречену. Студія реве, наче оскаженілий дурдом, у єдиному пориві своїм тваринним воланням присутні вітають чарівну Соню Купер.

Вони зіскакують зі своїх місць, штовхаючи одне одного, і селюк бруднить гноєм костюм олігарха, школяр відштовхує бюджетника, дочка пхає у бік маманю, вони перестрибують крісла, налітають на огорожу, і міцна, надійна охорона клубу «Вегас» ледь стримує цей здичавілий, неврівноважений натовп. Титр повідомляє: «Соня Купер, кицька провінції Гуандун».

Вона стоїть у весільній фаті, як зламана фарфорова лялька, і раптом піднімає тонку, напівпрозору долоньку, і всі разом замовкають.

Натовп прислухається.

Чекає.

Жодного звуку.

Зараз вона скаже.

І вона каже:

— Я знаю, що Даня стурбований мною. Він тільки й думає, як би мене трахнути. Але навіщо мені трахатися з невдахою? Це майже так само, як хлопчик везе тебе на вечерю в «Дубровський», а ти замість парової форелі з овочевим жульєном замовляєш собі якусь капустяну котлету, котрої навіть немає в меню! Або замість карпаччо з телятини з устричним соусом і трюфелями вимагаєш гречану кашу з сосискою і компот. Справа в тому, що такої страви, як Даня, нема в меню пристойних закладів. Він та сама срана капустяна котлета. Або гречана каша і компот, я ще остаточно не вирішила. Тому і сексу в нас, скоріш за все, не буде.

Студія вибухає скаженою овацією. Соня робить легковажний реверанс, і від цього еротичного жесту увесь зал знову реве у захваті. Крізь це волання ледве чути віддалене нявчання: її вітають свої. На цьому Соня зникає.

Замість неї матеріалізується товариш Дванадцять у берцях, штанях-мілітарі, куртці кольору хакі. На шевроні — обличчя сатани. Позаду клином шикуються одинадцять насуплених бійців у будівельних касках. У їхніх руках — бейсбольні бити, відібрані у «Беркута» щити, сталева арматура. Зал стихає, дивиться з повагою.

Товариш Дванадцять каже наступне:

— Даня — не боєць. У нього кишка тонка змагатися. Якщо б він був боєць, то вже вступив би в «Долг» і розпочав кропітку революційну роботу. Але він ухиляється від боротьби, цурається акцій прямої дії, шукає, де м’якіше і тепліше. Він — звичайний опортуніст і пристосуванець. Такі люди гірші за вошей. Революційний трибунал обов’язково покарає його після нашої перемоги, але, можливо, не надто суворо.

Товариш Дванадцять і його одинадцять бійців викидають угору стиснуті кулаки — наче зігують. Гуркочуть долівкою дванадцять пар берців, і все зникає.

З’являється Марина, кидає на мене такий погляд, наче виплескує мені в обличчя гарячий чай зі склянки. І нічого не каже. Добиває мовчанкою. Біля неї нема навіть титру, тому це мочання — тотальне.

— Та пішли ви всі на...— («censored»), («censored»), («censored»),— волаю я їм щосили.— Я нікому нічого не винен! Я нікому з вас нічого не винен! Нічого не винен! Нікому! Я НІКОМУ З ВАС НІЧОГО НЕ ВИНЕН! ПІШЛИ ВИ ВСІ НА...— («censored»), («censored»), («censored»)!!!

І вся ота грьобана студія підкорилася, зникла. Десь піді мною розстилається Харків у шалених полотнищах світанку. Багатоповерхові коробки розкидані, мов кубики в пісочниці. Що то за діти гралися тут у місто? Чому все залишили, куди поділися?

У цю хвилину я точно знав, що можу зробити крок, спікірувати, вирівняти траєкторію над самою землею, спрямуватися до лінії горизонту, пролинути нечуваним голубом над засмоленими дахами та колючими антенами, а потім зробити мертву петлю і закласти елегантний віраж над чужими долями, поразками, образами, страхом, бідою.

Але мене хапають за руку:

— Даню, ти вже фільтр куриш! Не перегинайся так, восьмий поверх... Ходімо!