Андрій Любомирович Войницький - Новини

уд тягнувся кволо: сумний чоловічок із колегії захворів, і засідання протягом місяця переносилися. Світлицька енергійно, на кшталт американських судових процесів, боролася за підсудного, призначила купу експертиз й замовила у мобільного оператора роздруківку дзвінків Захарченка в ніч убивства. Адвокат намагалася довести, що підсудного не було в кімнаті в момент, коли Наташі Штос вводили героїн, що він залишив приміщення, щоб поговорити по мобільному зі своєю дівчиною.

Захарченко раптом також згадав, що йому подзвонили і він вийшов саме перед тим, як хтось зробив Наташі укол. Він, начебто, навіть відійшов за ворота, тому що у цьому районі погане покриття. Дивно, але у своїх попередніх показах Захарченко не згадував ні про яку телефонну розмову. Він пояснював це стресом і власною забудькуватістю. Суд чекав на роздруківку, що мала підтвердити чи заперечити версію захисту. Для підсудного це був реальний шанс на виправдання.

Було й дещо інше. Начебто в Одесі оперативники вийшли на слід Лугового, іншого фігуранта процесу, який перебував у розшуку, але затримати його так і не вдалося. Квітень приніс врожай нових резонансних злочинів, через які справа про загибель Наташі Штос потроху відійшла на другий, або навіть третій план. П’яні підлітки облили самогоном і підпалили сімнадцятирічну школярку в квартирі на Одеській. Бідолашна дівчинка промучилася кілька днів в опіковому центрі і померла. Міліцейського керівника спіймали на великому хабарі. Відомого бізнесмена «нагодували свинцем» у ресторані, який йому ж і належав. Журналісти переключились на нові гарячі сюжети, зал суду пустішав, і новин з нього ставало все менше.

Саша також зник майже на місяць. Після затяжного псевдоноворічного тріпу з пастором-угандійцем, Сонею Купер і бузковим зайцем, я не телефонував йому тиждень: по-перше, на дурь не було грошей, по-друге, я мав намір деякий час пожити тверезо. Через весь той психоделічний глум над мозком мені стало справді страшно. Реальність перестала здаватися монолітом. Життя, наче залізничний потяг, грюкотіло собі у далеке курортне містечко, а я спостерігав за цим процесом зі запльованої, запаскудженої птахами платформи номер п’ять. Заходячи в туалет ньюзруму, я часом помічав вуха бузкового зайця, що стирчали з-під зливного бачка.

Разом із тверезістю навалилася апатія. Мозок розучився самостійно виділяти дофамін, і життя зробилося, як недосолений перловий суп. Ніщо не торкало, нічого не хотілося, буденні людські розваги — пивка попити, з’їсти піцу, сходити з Мариною на ковзанку, подивитися нову комедію,— видавалися апогеєм нудоти. Я постійно думав про те, як нікчемно ми живемо: робота, метро, дім, мовчазна вечеря, механічний секс. Проте я намагався не демонструвати відразу до життя, і Марина виглядала вдоволеною. Їй здавалося, що життя потроху налагоджується. Я приходив вчасно, завжди тверезий, навіть на роботі не пив, проводив вихідні з нею, ми будували якісь плани, обговорювали поточні справи, її справді тішила моя трансформація у звичайного чоловіка.

Здався я вже за тиждень. З’явилися такі-сякі гроші, і я набрав знайомий номер. Уся моя боротьба з залежністю, все це самообмеження, котрим я так хизувався в той нудний тиждень,— виявилися фікцією. Що ми шукаємо в наркотиках? Легкості. З наркотиками все стає простішим — ти сам, твої думки, спілкування, структурування часу. Навколишній світ відпускає твою горлянку. Але спочатку, тільки спочатку. Потім, коли кайф скінчиться, світ поверне всі твої кайдани, будь певен.

На дзвінок Саша не відповів і не передзвонив. Минуло ще два дні. За цей час я набирав його номер разів десять, кожного разу подовгу слухаючи пісню Дельфіна «Без нас», що стояла в нього замість звичайних гудків. Я знав цей прикол. Він міг ігнорувати когось місяцями. З деякими взагалі обривав будь-яке спілкування. Залишалося гадати, в яку категорію потрапив я. Врешті-решт я не витримав і почвалав після роботи до нього на Отакара Яроша. Дзвонив довго, ніхто не відчиняв. Я трохи помикався перед дверима і поїхав додому. Насправді він міг не бувати тут неділями, бо мав дві чи три квартири, і ніхто достеменно не знав, у якій саме він живе.

Дивно, але після цього візиту я заспокоївся, навіть вирішив вважати зникнення Саші чимось на зразок особистого досягнення у боротьбі із залежністю від дурі — наче перервати стосунки з ним було виключно моїм рішенням. Узагалі я міг би якось розшукати його, якби насправді цього захотів: навідатися у кіоск до карлика Германа, перехопити в університеті Соню Купер, вийти на Сашу через Іллю, тобто товариша Дванадцять. Однак нічого з цього я не робив — «тримався». Парадоксально, але в ті дні я почав вважати себе волевою людиною. Навіть смішно згадувати, яким я був наївним. Якби раптом Саша з’явився із пакетиком фену, я навряд чи протримався довше чотирьох секунд. Дур міцно тримає тебе за яйця, тому ти ніколи не можеш бути певен, що припинив назавжди. Одна затяжка, одна доріжка перекреслюють десять років суцільної тверезості.

Легко триматися, коли ніде взяти, або коли це пов’язане з такими ризиками, що самі ці ризики відбивають будь-яку охоту. І майже неможливо, коли в полі твого зору з’являється така людина, як Саша. В якого є все — лише руку простягни і обирай: гідропоніка, шишки, екстазі, амфетамін або будь-яка їхня комбінація, або взагалі щось новеньке. Наркотики — це єдиний у світі товар, котрий не потребує реклами.

Тверезість дала-таки плоди. На третьому тижні меланхолія почала мене відпускати. Я зробився бадьорим, зібраним, вдумливим, навіть активним. Записався до тренажерного залу. Перестав спізнюватися на роботу. Вчасно ходив на суди. Вчасно здавав редактору матеріали. І навіть знову почав читати книжки...

— Документ під назвою «Любий...»,— сивий перехилився через стіл до секретаря, той пошепки щось підказав.