Андрій Любомирович Войницький - Новини

І хай не одразу, але зрозумів, що вона стискає в руці ніж.

— Сьогодні ранком я купила оцей ніж,— спокійно підтверджує Марина.— Знаєш навіщо?

Я долаю коридор.

— Мені байдуже.

— Я вирішила,— продовжує вона,— якщо ти ще раз з’явишся вночі угепаний в лайно, я тебе заріжу.

Я йду в кімнату, спотикаюся об її чобіт, даю йому копняка, матюкаюсь, падаю на незастелене ліжко прямо у стоптаних «найках». У відповідь воно стражденно рипить.

— А якщо я вдень угепаний прийду,— кричу їй у кухню,— не заріжеш?

Вона заходить, все ще тримаючи напоготові цей дурний ніж, з вигляду справді гострий.

— Я могла б зарізати тебе звичайним кухонним ножем,— каже вона, сідаючи на край постелі.— Але це більше пасує подружжю алкоголіків.

— Ми й є подружжя алкоголіків.

— Тому я спеціально купила новий ніж,— продовжує вона, наче не чула, очі в неї абсолютно божевільні.— Я його наточила, пішла до церкви і окропила святою водою, щоб той здох разом із тобою.

— Хто?

— Ти знаєш.

— Хто?

— Твій біс! — фиркає вона, як дика кішка.

Я відвертаюся до стіни.

— Тобі треба лікуватися,— кажу я після паузи.

— Це тобі треба лікуватися.

Я поволі провалююсь у бездонну прірву під матрацом. Марина скидає халатик, залишається в трусиках, лягає і притуляється до мене ніжно, неприпустимо ніжно, наче ми сідаємо в машину часу і мчимо в коньячно-цукерковий рай трирічної давнини, де було так багато сексу, відвертих розмов, любові й тепла — і так мало взаємних докорів.

— Сьогодні я тебе попередила,— шепоче вона, її прохолодний зміїний язичок торкається мого вуха.— Наступного разу я тебе точно заріжу.

— Може, нам краще роз’їхатися? — пропоную я крізь забуття.

— Я вже думала. Не вийде.

— Чому?

— Давай краще трахатися, Даньчику...

...У кадрі насмішкувате Сашине обличчя. Крупний план. Очі, абсолютно холодні, беруть тебе на приціл. Крива хуліганська усмішечка.

— Мене звуть Олександр. Прізвище я просив не називати, воно нічого вам не скаже. Я дилер. Продаю наркотики з чотирнадцяти років, це моя робота.

Збоку випливають чіткі білі літери: «Олександр, наркодилер». За кадром грає ганста-реп, потім починається відеоряд: спальний район, під’їзд, атлетичні хлопчаки в спортивному, потягана іномарка, пістолет Макарова, пачка зелених банкнот, білий порошок, татуйовані передпліччя, суворі обличчя, замість очей — чорні плашки «censored», каптури, балаклави, автомати Калашникова, напівоголені жінки, міліцейські «бобіки», бризки крові на асфальті, якісь ґрати.

Знову з’являється Саша, його руда голова висить у порожньому космосі студії:

— Торгівля наркотиками — це постійний ризик. Моя професія дуже небезпечна. Іноді я потрапляю в екстремальні ситуації. Мене можуть пограбувати бандити, або якийсь наркоман, у якого нема грошей на дозу, пхне заточку мені в бік. Менти можуть застрелити мене «при спробі втечі». Саме тому в нашій справі так високо цінуються надійні, перевірені люди. От і з Данєю я познайомився порівняно недавно. Він непогано зарекомендував себе під час бійки з охороною клуба «Вегас», але я не можу вповні довіряти йому, бо він журналіст. Хтозна, можливо він приятелює зі мною лише задля того, щоб накопичити інформацію і надрукувати матеріал, який мене знищить?

Фізіономія Саші ілюструє його побоювання: насправді, хтозна?

Саша зникає. З’являється стрижений дрищ у чорній футболці «Security», володар неперевершеного удару ліктем:

— Мене звуть Міша, я охоронець клубу «Вегас».

Титр: «Міша, охорона клубу „Вегас“».

— Щоночі у нас тусує стадо бухих дебілів. Їх доводиться п..дити, тому що слів вони не розуміють. Пару разів нормально всадиш — і з’являється ясність. Один із них — он той. Не знаю, як його звати. Ми його п..дили, але, на жаль, не встигли нормально всадити, а то була б ясність. Більш нічого не можу про нього сказати, я цього дебіла особисто не знаю.

Міша зникає. З’являється моя мертва бабуся Галина Іллінічна. Її труна стоїть вертикально в кабінеті фізики, притулена до класної дошки. Віка немає. Бабуся робить крок з труни, на ній простенька крепдешинова сукня у синій горошок, вона тицяє указкою в мій бік, стрункі фізичні формули пливуть повз нас білими лебедями.

Напухають літери: «Галина Іллінічна, бабуся, вчитель фізики». Вона каже:

— Даня не поважає науку. Уроки робить з-під палиці. Яка може бути впевненість, що з нього вийде людина? Що, як він потрапить у