Пер Валє - Замкнена кімната

— З моїм глуздом усе гаразд, — ображено сказав старий. — Кого-кого, а Калле Сверда я добре пам'ятаю. Але мені не сказали, що він помер.

Мартін Бек слухав мовчки.

— З того світу ніякий біс тебе не дістане, — по-філософському докінчив старий.

Хлопець підвівся, взяв каністру й пішов до виходу.

— Хоч би та бісова машина вже приїхала, — буркнув він. — Щоб швидше вшитися з цієї дідорні.

Він примостився з каністрою на осонні.

— Що за людина був Калле Сверд? — спитав Мартін Бек.

Старий похитав головою, знов відхаркався і цього разу плюнув, мало не влучивши в черевик Мартіна Бека.

— Що за людина? Це все, що ви хочете знати?

— Так:

— А він справді помер?

— Помер.

— Тоді я скажу вам, що Калле Сверд був найгірше стерво в цій плюгавій державі, принаймні я гіршого ні бачив.

— В якому розумінні?

Старий засміявся деренчливим сміхом.

— В усіх, які є. Мені не доводилось ніколи працювати з гіршим мерзотником. А я за свій вік сім морів побачив, єс, сер. Уже яке ледащо отой шмаркач, та Сверд і його переплюнув. Гарна була в нас робота, а ці нікчеми звели її нінащо.

Він кивнув у напрямку дверей.

— А що в Сверда було таке погане?

— Що? Все погане. Одне, що був останнє ледащо, ніхто так вмів сачкувати, як він. А ще страшенний скнара. І товариш паскудний-здихай у нього на очах, а він тобі ковтка води не дасть.

Старий замовк, потім хитрувато додав:

— Хоч на одне він був мастак.

— На що?

Старий відвів очі, завагався, потім сказав:

— На що? Та хоча б лизати гувно наглядачам і спихати свою роботу на інших. Прикидався хворим. Примудрився піти на інвалідність, перше ніж його звільнили.

Мартін Бек сів на ящик.

— Ви спершу не це хотіли сказати.

— Я?

— Так.

— А Калле Сверд справді врізав дуба?

— Так, помер. Слово честі.

— У лягавих нема слова честі. А крім того, гріх обмовляти мертвих, хоч мені завжди здавалося, що це не має значення, аби ти тільки з живим жив по-людському.

— Так само і я думаю, — відповів Мартін Бек. — Отже, на що Калле Сверд був мастак?

— Він, падлюка, завжди знав, які ящики розбивати. Але завжди брався до них у понаднормові години, щоб ні з ким не ділитися.

Мартін Бек підвівся. Ще один факт і, мабуть, єдиний, який цьому старому відомий. У їхній роботі завжди важливе було вміння розбивати потрібні ящики, і тонкощі цього діла тримали в таємниці. Найчастіше під час транспорту шкоди зазнавали ящики зі спиртними напоями, тютюном і продуктами. А також з дрібним товаром, який можна було легко винести й продати.

— Ну от, вихопилося в мене, — сказав робітник. — Оце ти й хотів знати. А тепер ушиваєшся. Що ж, щасливої дороги, голубе.

Карла Едвіна Сверда не любили, але принаймні поки він був живий, товариші не хотіли його виказувати.

— Бувай, — ще раз мовив старий. — Щасливої дороги.

Мартін Бек уже ступив крок до дверей і розтулив рота, щоб подякувати й попрощатися, але раптом передумав і знову сів.

— Я залюбки посиджу й побалакаю з вами, — сказав він.

— Що? — спитав старий.

— Шкода тільки, що немає пива. Та я можу принести.

Старий витріщив на нього очі. Байдужа покора на його виду змінилася подивом.

— Що? — перепитав він. — Ти хочеш побалакати? Зі мною?

— Ну так.

— То я маю. Пиво маю. Під ящиком, на якому ти сидиш.

Мартін Бек підвівся, і старий витяг з-під ящика дві банки пива.

— Я плачу, добре? — спитав Мартін Бек.

— Добре, — відповів старий. — Але можна й так.

Мартін Бек дав йому п'ять крон і знову сів.

— То ви кажете, що плавали по морях? — мовив він. — А коли пішли в перший рейс?

— Двадцять другого року, із Сундсваля. На шхуні «Фрам», її капітана було звати Янсон. Ох і паскуда був, світ таких не бачив.

Коли вони відкрили по другій банці пива, зайшов хлопець, вражено витріщив на них очі й спитав:

— Ви справді з поліції?

Мартін Бек промовчав.

— Та вас самих не вадило б притягти до відповідальності, — сказав він і знов вийшов на сонце.

Мартін Бек просидів на складі більше як годину й пішов аж тоді, коли приїхала вантажна машина.

Але той час був згаяний недаремно. Старі робітники мають що розповісти, і навіть дивно, що їх майже ніхто не хоче слухати. Взяти хоча б цього старого — скільки він побачив і пережив усього на морі й на суходолі. Чому таких людей не запрошують на радіо, на телебачення і в газети? Якби політики й технократи послухали, що вони кажуть, то, може б, не робили стільки дурниць і катастрофічних прорахунків у питаннях праці й охорони середовища.

І в справі Сверда з'явилася ще одна ниточка, яку варто було б розмотати.

Але тепер Мартін Бек нездатен був узятися до цієї роботи. Він не звик випивати три банки пива на голодний шлунок, і наслідки не забарилися — голова паморочилася й тупо боліла.

Та з цим можна було впоратися.

Біля Слюссена Мартін Бек узяв таксі й поїхав до центральної лазні. Посидів чверть години в сауні, ненадовго вийшов, тоді ще додав десять хвилин, після цього кілька разів занурився в басейн з крижаною водою і наостанці поспав з годину на лаві у своїй кабіні.

Лікування допомогло, і голова в Мартіна Бека була вже цілком ясна, коли після другого сніданку він зайшов до контори транспортного агентства на Шепсбрун.

Він усвідомлював, що до нього поставляться не дуже прихильно. Так воно й вийшло.

— Пошкодження вантажів під час транспорту?

— Саме так.

— Звичайно, без цього не буває. Ви знаєте, скільки тон на рік ми перевозимо?

Риторичне запитання. В конторі хотіли якнайшвидше спекатися його, але він не думав здаватися.

— Тепер, з новою технікою, пошкодження трапляються рідше, зате коли вже щось станеться, втрати куди більші. Контейнерні перевезення…

Та Мартіна Бека не цікавили контейнерні перевезення. Він хотів знати, що могло статися тоді, коли на складі працював Сверд.

— Шість років тому?

— Шість або й більше. Скажімо, року шістдесят п'ятого й шістдесят шостого.

— Самі подумайте, чи ми можемо відповісти на таке запитання! Як я вже сказав, на старих складах пошкодження траплялися частіше. Бувало, що ящики розбивалися, але ті втрати завжди покривали страхові агентства. З робітників рідко стягали гроші. Інколи доводилося когось звільняти, але найчастіше тимчасових. А взагалі неможливо, щоб зовсім не було пошкоджень.

Все це Мартіна Бека не цікавило. Він хотів знати, чи пошкодження вантажів десь реєстрували й чи вказували, коли й