Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

А потім я побачила, як Діва Марія піднесла Клааса в найвищі високості, де зорі, як виногрона, оздоблюють склепіння небесне.

Там його обмили ангели, і він став юний і прекрасний. Потім дали йому їсти rystpap (рисову кашу) срібною ложкою. І небо закрилось.

— Він у царстві небесному, — сказала вдова.

— Попіл його б’ється в мої груди, — сказав Уленшпігель.

80

Протягом наступних двадцяти трьох днів Катліна все худла, блідла і марніла, наче внутрішній вогонь палив її дужче, ніж вогонь божевілля.

Вона більше не кричала: «Вогонь! Пробийте дірку, хай душа вийде!» Тепер вона була дуже весела і все говорила до Неле:

— От я вже й заміжня. В тебе також повинен бути чоловік: красунь, чуб кучерявий, палка любов; ноги холодні, руки холодні.

Сооткін сумно дивилась на неї, бо думала, що то новий напад божевілля. А Катліна вела далі:

— Тричі по три — дев’ять, священне число. Тільки ті бачать потаємне, в кого очі світяться вночі, як у кота.

Одного вечора Сооткін, слухаючи її, зробила жест недовіри.

Тоді Катліна почала:

— Чотири і три під знаком Сатурна — це нещастя, під знаком Венери — це шлюб. Холодні руки! Холодні ноги! Палке серце!

Сооткін до неї:

— Не будемо згадувати про злих, поганських ідолів.

Катліна перехрестилась і сказала:

— Хай благословен буде сірий рицар. Для Неле треба жениха, гарного жениха, зі шпагою, чорного, з ясним обличчям.

— Так, так, — мовив Уленшпігель, — давай якомога більше женихів, я оцим ножем посічу їх на котлети.

Неле поглянула на свого друга радісними, вологими від сліз очима. Здогадавшись, що Уленшпігель ревнує, вона сказала:

— Мені женихи не потрібні.

Катліна заговорила:

— Ось прийде він, ошатно одягнений в сіре, взутий у чобітки з гарними острогами.

Сооткін мовила:

— Моліться Богу за причинну.

— Уленшпігелю, — сказала Катліна, — піди-но принеси нам чотири кухлі dobbelkuyft'а, а я тим часом напечу heetkoek’ів, тобто французьких млинців.

Сооткін запитала, чому вона хоче святкувати суботу, як євреї.

Катліна відповіла:

— Бо зійшло тісто.

Уленшпігель стояв, тримаючи в руках великого дзбана з англійського олова, якраз на чотири кухлі.

— То що ж робити, мамо? — запитав він.

— Йди, — сказала Катліна.

Сооткін не хотіла перечити, знаючи, що не вона господиня в хаті, а тому й сказала:

— Йди, синку.

Уленшпігель побіг у шинок і приніс звідти чотири кухлі dobbelkuyft'а.

Коли запах heetkoek’ів наповнив кухню, всім захотілось їсти, навіть і засмученій удові.

Уленшпігель наминав, аж за вухами лящало. Катліна поставила йому великого кухля, сказавши, що він, як єдиний чоловік у хаті, господар дому, мусить і випити більше за всіх, а потім і заспівати.

Сказавши це, вона лукаво поглянула на нього. Уленшпігель пив, та не співав. Неле плакала, дивлячись на бліду, пригнічену Сооткін. Лише одна Катліна була весела.

Повечерявши, Уленшпігель і Сооткін пішли спати на горище, а Катліна і Неле постелили собі в кухні.

Вночі, годині о другій, Уленшпігель давно вже спав, бо голова стала таки важкенька від пива. Сооткін, як і в попередні ночі, лежала з розплющеними очима і молилась Діві Марії, щоб дала їй сон, але її молитва не доходила до Богородиці. Раптом вона почула з вулиці ніби крик орлана і такий самий крик у відповідь із кухні. Трохи згодом з поля долинули ще крики, і кожного разу Сооткін здавалось, ніби J кухні лунає така сама відповідь.

Вона не звернула на те ніякої уваги, бо подумала, що то кричить якийсь нічний птах. Але надворі почулося іржання коней і цокіт підкованих копит на брукові. Сооткін відчинила вікно і справді побачила двох осідланих коней, що паслися перед домом, б’ючи копитами об землю. Аж ось почувся жіночий крик, потім чоловічий погрозливий голос, удари, знову крик, грюкіт дверима, швидка хода по сходах нагору.

Уленшпігель хропів і не чув нічого.

Раптом двері на горище розчинилися і вбігла Неле, майже гола, ледве переводячи дух, і квапливо стала закладати двері чим попало — присунула стіл, стілець, стару жаровню.

Вже співали півні, гасли останні зорі.

Від грюкоту, який зчинила Неле, Уленшпігель прокинувся на мить, але перевернувся на другий бік і знову заснув.

Неле кинулась на шию Сооткін і крикнула:

— Засвітіть свічку, я боюсь.

Засвітивши свічку і глянувши на Неле, Сооткін побачила, що сорочка в неї роздерта на плечі, а лоб, щоки, шия наче пазурами подряпані.

— Неле, — запитала Сооткін, обнімаючи її, — хто це тебе так подряпав?

Дівчина, схлипуючи й здригаючись, сказала:

— Ой, хоч би нас не спалили, Сооткін.

Тим часом Уленшпігель прокинувся і мружив очі від світла.

Сооткін запитала:

— Хто ж там унизу?

— Цитьте, це той, кого вона мені ладить за чоловіка, — відповіла Неле.

Раптом Сооткін і Неле почули, що Катліна кричить, і в них аж ноги підломились.

— Він б’є її, він б’є її через мене! — заголосила Неле.

— Хто там? — крикнув Уленшпігель, зірвавшися з постелі. Протерши очі, він заметушився по кімнаті і нарешті схопив важкеньку коцюбу в кутку.

— Та нікого нема, нікого, — сказала Неле, — не йди туди, Уленшпігелю.

Але він, не слухаючи її, кинувся до дверей, порозкидав стільці та інші речі. Внизу, не вгаваючи, кричала Катліна. Сооткін і Неле тримали Уленшпігеля на сходах — одна за руку, друга за ногу — і все говорили:

— Не йди туди, Уленшпігелю, там нечиста сила.

— Еге ж, — відповів Уленшпігель. — Жених Неле — ось яка нечиста сила! Але я його зараз же повінчаю із цією коцюбою. Повінчаю залізо з його спиною! Пустіть мене!

Та вони його не пускали, міцно вчепившись за поруччя. Проте він стягнув їх на кілька сходинок униз, і вони, злякавшись, що наближаються до нечистої сили, пустили його. Стрибаючи через кілька сходин, він, як снігова лавина, скотився згори і влетів до кухні, але застав там саму Катліну. Вона лежала знесилена й бліда у світанковій сутіні і все белькотіла:

— Гансе, нащо ти покинув мене саму? Я ж не винна, що Неле така зла.

Уленшпігель не став слухати. Він кинувся в повітку, але не застав там нікого; тоді перестрибнув через тин, вибіг на вулицю і лише вдалині побачив двох вершників, що мчали вчвал, зникаючи в імлі. Уленшпігель кинувся за ними, але наздогнати не міг, бо вони летіли як вітер, що крутить сухе листя.

Він вернувся, несамовитий від гніву й розпачу, і аж скреготів зубами:

— Вони зґвалтували її! Вони зґвалтували її!

І дивився на Неле палаючим, злим поглядом. А Неле, притулившись до Сооткін і Катліни, аж тремтіла і лише повторювала:

— Ні,