Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

Вона так сумно й щиро дивилася йому в вічі, що Уленшпігель повірив.

— А хто це кричав? — спитав він. — Куди втекли ці люди? Чому твоя сорочка роздерта на плечі й на спині? Чому в тебе подряпані щоки й лоб?

— Ну то слухай, — відповіла вона, — тільки не викажи нас, Уленшпігель, бо тоді не минути нам вогнища. До Катліни — хай Бог врятує її від пекла — ось уже двадцять три дні ходить коханець диявол, одягнутий в чорне, в чоботях з острогами. Обличчя його світиться вогнем, як це буває влітку на хвилях.

— Чого ж ти втік, Гансе, мій коханий? — знову зітхнула Катліна. — Неле така зла.

А Неле розповідала далі:

— Щоб сповістити про свій прихід, він кричав, як орлан. Вони бачились щосуботи на кухні. Мати каже, ніби його поцілунки холодні, а тіло як лід. Він її б’є, коли вона не виконує його волі. Одного разу він приніс їй кілька флоринів, але взагалі забирає в неї все, що вона має.

Слухаючи цю розповідь, Сооткін склала руки і молилась За Катліну. А Катліна радісно говорила:

— Тіло моє тепер уже не належить мені і розум не мій — все належить йому. Гансе, мій коханий, візьми мене ще на шабаш. Тільки Неле не хоче летіти. Вона зла.

— На світанку, — вела далі дівчина, — він від’їжджає, а мати другого дня розповідає мені дивні речі… Але не дивись на мене такими злими очима, Уленшпігелю! Вчора вона мені сказала, що один вродливий сеньйор в сірій одежі, на ім’я Гільберт, хоче посватати мене й прийде сюди, щоб я його побачила. Я відповіла, що не хочу ніякого чоловіка — ні гарного, ні поганого. Проте вона, як матір, примусила мене не лягати, а ждати, бо коли справа йде про любовні діла, вона глузду не втрачає. Ми вже почали роздягатися і хотіли лягати спати. Я вже й закуняла на оцьому стільці. Коли вони ввійшли, я не прокинулась. Раптом чую, що хтось мене обіймає й цілує в шию. Було місячно, і я побачила, що його обличчя світиться, як морські хвилі в липні, коли наближається гроза, і почула, як він мені стиха говорить: «Я Гільберт, твій чоловік, будь моєю, і ти станеш багата». Від нього тхнуло рибою. Я відштовхнула його. Він хотів узяти мене силоміць, та я раптом почула в собі страшну силу. Проте він все-таки розірвав на мені сорочку і подряпав обличчя. І весь час повторював: «Будь моєю, і ти станеш багата». — «Еге ж, — сказала я, — така, як моя мати, в якої ти відбираєш останній гріш». Тоді він напосівся на мене ще дужче, але нічого не досяг. А що він був гидкіший за мерця, то я так вчепилася йому пазурами в баньки, що він аж зарепетував від болю. Тоді я вирвалась і прибігла сюди.

А Катліна водно говорила:

— Неле зла. Чого ти так хутко втік, Гансе, мій коханий?

— А де ж ти була тоді, поганюща мати, — звернулась Сооткін до Катліни, — коли твою дитину мало не зганьбили? ^

— Неле зла, — правила своєї Катліна. — Я була з моїм чорним паном, коли сірий диявол ускочив до нас із закривавленим лицем і крикнув: «Гайда звідси, хлопче, це поганий дім. Тут чоловіки ладні битися на смерть, а в жінок, певне, на пальцях ножі». Потім вони побігли до своїх коней і зникли в тумані. Неле зла.

81

Другого дня, коли вони пили тепле молоко, Сооткін сказала до Катліни:

— Ти ж бачиш, що від жури та смутку недовго я топтатиму ряст на цьому світі, а ти ще хочеш доконати мене своїм клятим чаклунством.

А Катліна водно торочила:

— Неле зла. Вернись, Гансе, вернись, мій коханий.

Наступної середи обидва дияволи прибули знову. Неле від самої суботи ночувала у вдови Ван ден Гауте, бо їй, мовляв, не годиться залишатись у матері, де живе Уленшпігель, молодий хлопець.

Катліна вітала чорного сеньйора та його приятеля в keet — прибудові, де пекли хліб і прали білизну.

Тут вони бенкетували цілу ніч, пили старе вино і їли копчені волові язики, що завжди були для них наготовлені.

Чорний диявол сказав до Катліни:

— Нам потрібно для одної важливої справи багато грошей. Дай нам скільки можеш.

Катліна хотіла відбутися одним флорином, та вони пригрозили, що вб’ють її, і відчепились від неї лише тоді, коли вона дала їм два золотих каролю і сім деньє.

— Не приходьте більше в суботу, — сказала вона їм, — бо Уленшпігель знає цей день, буде на вас чатувати зі зброєю і повбиває вас. А тоді і я помру.

— Ми приїдемо в наступний вівторок, — відповіли вони.

У вівторок вночі Уленшпігель і Неле спали, не боячись чортів, бо думали, що вони приходять тільки в суботу.

Катліна встала і зазирнула в keet, чи не приїхали її коханці.

Вона аж нетямилася від нетерплячки; з того часу, як спізналася зі своїм Гансом, розум неначе почав вертатись до неї, бо, як казали, було це любовне божевілля.

Не побачивши їх, вона дуже засмутилась. А коли з боку Слейса в полі залунав крик орлана, вона пішла просто на цей крик. Прямуючи лукою по траві, вона почула, як з другого боку греблі розмовляють між собою її чорти.

— Щоб мені була половина, — сказав один.

Другий відповів:

— Ти не дістанеш нічого. Що в Катліни, то все моє.

Після цього вони почали жахливо лаятись, сперечатись, кому дістануться гроші, Катліна і Неле.

Перелякана до смерті, Катліна не сміла ні ворухнутись, ні озватися словом, аж раптом почула, що вони б’ються, і один із них гукнув:

— Криця холодна!

Потім почулося хрипіння і тіло важко гупнуло на землю.

Перелякана Катліна кинулась додому. О другій годині ночі вона знову почула крик орлана, але вже зі свого садка. Вона вийшла відчинити двері і побачила перед собою лише одного — свого коханця диявола. Вона запитала його:

— А що ти вчинив з другим?

— Той не прийде більше, — була відповідь.

Він обійняв її і почав пестити. І тіло його видалось їй ще холодніше, ніж звичайно.

Розум її знов прояснився. Відходячи, коханець сказав, щоб вона дала йому двадцять флоринів — усе, що вона мала. Вона дала сімнадцять.

Другого дня, з цікавості, вона побігла на греблю, але не побачила там нічого. Лише на одному клаптику землі, завбільшки як могила людини, земля була м’яка під ногами і трава закривавлена. Але ввечері дощ змив кров.

Наступної середи вона знову почула у своєму