Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

вас. Звідки ви прибули і хто ви є?» — «Я, — каже тінь, — колишній імператор Карл П’ятий, а лечу з монастиря святого Юста, що в Естремадурі[118]». — «Та куди ж ви, — питаю, — зібралися такої холодної ночі крізь снігові хмари?» — «Лечу, — каже, — на суд». Щойно він хотів з’їсти свого анчоуса і випити пиво, як знову залунала сурма архангельська, і він мусив знятися в повітря й полетів, ремствуючи, що не дали спокійно закусити. Я полетіла вслід за його величністю. Він летів у просторах, аж задихався. Гикав, а часом і блював, бо смерть спостигла його під час розладу шлунка. Ми летіли вгору та вгору, наче стріли, пущені з кизилового лука. Зорі мигтіли повз нас, креслячи вогненні риси. Нам було видно, як вони зривались і падали. Сурма архангельська все гриміла. Який же то був всеразючий, всемогутній грім! При кожному гуркоті сурми повітря здригалось і хмара розступалася, наче крізь неї мчав ураган. Так перед нами відкривався простір. Піднявшись у високості на тисячі миль, а то й більше, ми побачили Христа у всій славі його на зоряному престолі, праворуч від нього ангела, що записував на бронзову скрижаль усі діла і вчинки людські, а ліворуч — Діву Марію, Матір Божу, що просила сина за грішників.

Клаас та імператор Карл стали на коліна перед престолом. Ангел скинув з голови імператора корону. «Тут один лише цар, — сказав він, — це Христос».

Його найсвятіша величність, здається, розсердився, проте покірно запитав:

«Чи не міг би я хоч доїсти цього анчоуса і допити пиво, бо дорога була довга і я зголоднів?»

«Наче ти голодував усе життя, — мовив на те ангел, — їж і пий уже».

Імператор спорожнив кухоль і закусив анчоусом.

Тоді Христос запитав:

«Чи ти з чистою душею став перед Судом?»

«Гадаю, що так, милосердний Господи, бо ж я сповідався», — відповів імператор Карл.

«А ти, Клаасе? — запитав Христос. — Ти не тремтиш, як оцей імператор?»

«Господи мій, — відповів Клаас, — хіба ж є де чиста душа? Але я не маю страху перед тобою, хоч і потерпаю за свої численні гріхи, бо ти владика добрий, владика справедливий».

«Говори ти, стерво», — звернувся ангел до імператора.

«Я, Господи, — почав Карл збентеженим голосом, — був помазаний на царство перстами твоїх священнослужителів, від них же мав посвяту на короля кастільського, імператора германського й короля римського. Я безперестанку дбав про охорону влади, дарованої тобою, і заради того я нещадно карав реформатів: палив на вогні, стинав голови, закопував живцем у землю, вішав на шибеницях».

Тоді ангел до нього:

«Не бреши, нікчемо з бігункою, і не обманюй нас. Ти в Німеччині терпів реформатів, бо боявся їх, а в Нідерландах стинав голови, палив, вішав, закопував живцем у землю, бо нічого не боявся і тільки один мав клопіт — якомога більше взяти меду від цих працьовитих, багатих бджіл. Сто тисяч невинних душ загинуло від твоїх злочинів, і не тому, що ти вельми возлюбив Христа, Господа нашого, а тому, що був тиран, деспот, нищитель країни і любив тільки самого себе, а після себе — рибу, м’ясо, вино, пиво, бо ненажерливий був, як пес, і поглинав вологу, як губка».

«Тепер ти говори, Клаасе», — мовив Христос.

Але тут підвівся ангел:

«Цьому нічого казати. Він був добрий і працьовитий, як і весь бідолашний народ фландрський, любив потрудитись і любив посміятись, вірно служив своїм володарям і гадав, що й володарі будуть вірно його захищати. Мав трохи грошей і тому був обвинувачений, що переховує реформата, за що й спалили його живцем на вогнищі».

«Ах, бідний мученик! — скрикнула Марія. — Але тут, на небі, є криниці прохолодні, б’ють водограї молока й добірного вина, які тебе освіжать, я сама поведу тебе до них, вугляре».

Знову загриміла сурма архангельська, і з глибини безодні піднявся чоловік, голий, прекрасний, увінчаний залізною короною. І на ободі корони було написано: «В тузі аж до Судного дня».

Він наблизився до престолу і сказав Христу:

«Я раб твій, поки не стану твоїм паном».

«Сатано, — мовили Діва Марія, — прийде час, коли не буде ні панів, ні рабів, і коли Христос, що є любов, і Сатана, що є гордість, зватимуться: сила і мудрість».

«Жінко, ти прекрасна», — мовив Сатана.

Потім звернувся до Христа і, показавши на імператора, запитав:

«А що мені з ним робити?»

Христос відповів:

«Відпровадь цього коронованого хробака в катівню, де будуть зібрані всі знаряддя тортур, які він уживав за свого царювання. І кожного разу, коли якогось невинного бідолаху катуватимуть водою, що роздуває людей, наче міхурі, або свічками, що палять підошви чи пахви, або дибою, що трощить і ламає кістки, або четвертуванням; кожного разу, як нещасну дівчину закопуватимуть у землю, а вона благатиме милосердя, кожного разу, як вільна душа востаннє зітхне на вогні, хай тоді й він пройде через усі ті муки, спізнає, скільки зла й горя може спричинити лиха людина, яка панує над мільйонами. Хай гине він у в’язниці, вмирає на ешафоті, нидіє у вигнанні, далеко від батьківщини. Хай буде він зганьблений, збезчещений, збатожений. Нехай багатство його пожере казна, хай схоплять його по доносу, нехай обдеруть до нитки. Оберни його в осла, щоб навчився покори, спробував київ, був напівголодний, зроби жебраком, щоб просив милостині і терпів від усіх зневагу; зроби його наймитом, щоб працював до знемоги і не мав чого їсти. А коли він уже досить настраждається душею й тілом у подобі людській, оберни його в пса, щоб за свою вірну службу діставав киї; зроби його індійським рабом, щоб його продали на невільничому базарі, солдатом, щоб воював за інших і щоб давав себе вбивати, не знаючи за віщо. А як мине триста років, протягом яких він витерпить усі муки і лиха, зроби тоді його вільною людиною, і, коли він стане таким добрим, як Клаас, дай йому для тіла його на вічний спочинок у затишному куточку клаптик землі, вкритий свіжою травою, під прегарним деревом, куди вранці заглядало б сонечко, де б у полудень був холодок. Тоді друзі приходитимуть на його могилу пролити гіркі сльози і посадити фіалки, квіти спогадів».

«Змилуйся, сину мій, — сказала Діва Марія, — він не знав, що творив, бо влада робить серце жорстоким».

«Нема йому помилування», — сказав Христос.

«Ах, — скрикнув його величність. — Хоч би одну склянку андалузького!»

«Ходімо, — гукнув Сатана, — минулися тобі солодкі вина і смачні наїдки».

І потяг у найглибшу безодню імператора, який ще й досі гриз шматок анчоуса.