Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

і на всьому тілі, щоб побачити, чи нема де яких прикмет чаклунства, і помітив на спині в нього чорну родимку. Кілька разів він штрикнув туди довгою голкою, але кожного разу звідти йшла кров, і на цьому він переконався, що родимка не має чаклунської сили.

З наказу судді руки Уленшпігелеві були прив’язані до двох мотузок, перекинутих через блок і так почеплених до стелі, що кат, на бажання судді, міг підтягнути катованого догори, спустити вниз, міцно струснути його. Прив’язавши до кожної ноги вагу по двадцять п’ять фунтів, кат дев’ять разів піднімав і спускав його.

Після дев’ятого струсу шкіра на кісточках і зап’ястках лопнула, і кістки ніг почали виходити з суглобів.

— Признавайся, — сказав суддя.

— Нема в чому, — відповів Уленшпігель.

Сооткін дивилася на свого сина, але ні крикнути, ні говорити не мала сили. Вона тільки простягла руки вперед і ворушила скривавленими пальцями, жестами показуючи, щоб його звільнили від цих мук.

Кат ще раз підняв і спустив Уленшпігеля. І шкіра на кісточках і зап’ястках ще більше розірвалась, а кістки ніг вилізли з суглобів. Але він не кричав.

Сооткін плакала і ворушила скривавленими пальцями.

— Признавайся, де гроші, — сказав суддя, — і ми тебе помилуємо.

— Рибник нехай просить помилування, — відповів Уленшпігель.

— То ти ще кепкуєш із суддів? — спитав один старшина.

— Я кепкую? О лихо! — відповів Уленшпігель. — Це вам тільки так здається, повірте мені.

Потім Сооткін побачила, що кат з наказу судді розпалив у жаровні вугілля, а один з помічників запалив дві свічки.

Вона хотіла підвестися на своїх покалічених ногах, але впала на лавку і тільки скрикнула:

— Заберіть вогонь! Ох! Панове судді, пожалійте бідного хлопця! Заберіть вогонь!

— Рибник! — скрикнув Уленшпігель, побачивши, що вона занепадає духом.

— Ану підніміть Уленшпігеля на лікоть від землі, — наказав суддя, — підсуньте жаровню йому під ноги, а свічками присмажте під пахвами.

Кат виконав наказ. Рештки волосся під пахвами зашкварчали і почали горіти.

Уленшпігель закричав, а Сооткін, плачучи, благала:

— Заберіть вогонь!

Суддя сказав:

— Признавайся, де гроші, і ти будеш звільнений. Признайся за нього, жінко.

Тоді Уленшпігель сказав до неї:

— А хто ввергне рибника в огонь вічний?

Сооткін кивнула головою на знак того, що вона нічого не скаже. Уленшпігель скреготів зубами, а Сооткін дивилася на нього несамовитими, повними сліз очима.

Та коли кат загасив свічки і підсунув йому під ноги жаровню, вона закричала:

— Панове судді, змилуйтесь над ним, він не знає, що говорить.

— А чому ж він не знає, що говорить? — лукаво запитав суддя.

— Не варто її питати, панове судді, ви ж бачите, що вона не при своєму розумі від болю. Рибник збрехав, — мовив Уленшпігель.

— А що, і ти казатимеш те саме, жінко? — запитав суддя.

Сооткін ствердно кивнула головою.

— Спаліть рибника! — скрикнув Уленшпігель.

Сооткін мовчки піднесла вгору стиснутий кулак, наче для прокляття. Але, побачивши, що вугілля в жаровні під ногами сина спалахнуло полум’ям, вона закричала:

— Милосердний Господи! Матір Божа на небі! Припиніть ці муки! О, змилуйтесь! Заберіть вогонь!

— Рибник, — простогнав ще раз Уленшпігель, і кров потоком линула йому з рота і з носа, голова його впала на груди, і він безвладно повис над вогнем.

Тоді Сооткін скрикнула:

— Він мертвий! Мій бідний сирітка! Вони вбили його! Ах, його також! Заберіть жаровню, панове судді! Дайте мені обняти його, дайте вмерти біля нього і мені. Ви ж знаєте, що я не можу йти на своїх скалічених ногах.

— Віддайте сина вдові, — сказав суддя.

І вони почали радитись.

Кат відв’язав Уленшпігеля і поклав, голого й скривавленого, на коліна матері, а лікар почав йому вправляти вивернуті суглоби.

Сооткін обнімала сина і, плачучи, казала:

— Сину мій, бідний мученику! Якщо панове судді дозволять, я вилікую тебе, але прокинься ж, синочку мій! Панове судді, якщо ви вбили його, я піду до його величності, бо ви чинили проти всякого права і закону, і тоді побачите, що може вдіяти бідна жінка проти лихих людей. Але, панове, звільніть нас обох. Нас тільки двоє на світі бідолах, на яких так важко впала правиця Господня.

Після наради судді ухвалили такий вирок:

«З огляду на те, що ви, Сооткін, Клаасова вдова, і ви, Тілю, Клаасів син, прозваний Уленшпігелем, обвинувачені в тому, що затаїли майно, яке хоч і було вашою власністю, але на підставі конфіскації належало його королівській величності, незважаючи на жорстокі тортури і випроби, ні в чому не признались, — суд вважає докази недостатніми і оголошує вам, жінко, зглянувшись на ваші покалічені руки й ноги, і вам, чоловіче, беручи до уваги тяжкі тортури, які ви стерпіли, що ви вільні і можете оселитись у будь-якого городянина чи городянки, хто лише згоден буде взяти вас до себе, незважаючи на вашу бідність.

Дано в місті Дамме, дня двадцять третього жовтня року Божого 1558».

Велика вам дяка, панове судді, — сказала Сооткін.

— Рибник! — простогнав Уленшпігель.

І сина з матір’ю відвезли до Катліни.

79

Цього ж таки року, що був п’ятдесят восьмим у тому столітті, Катліна увійшла до Сооткін і сказала:

— Цієї ночі, намастившись чарівним бальзамом, я прилетіла на соборну дзвіницю і побачила духів стихій. Вони передавали молитви людські ангелам, а ті несли їх у небесні високості до Престолу Господнього. Геть усе небо всіяне було променистими зорями. Раптом здійнялася з одного вогнища якась чорна тінь і сіла на дзвіниці біля мене. Я впізнала Клааса, такого, як він був за життя, у вуглярському одязі. «Що ти робиш тут, на соборній дзвіниці?» — запитав він. «А ти? — спитала я. — Куди ти летиш у повітрі, наче птах?» — «Я лечу, — відповідає він, — на Суд Божий. Хіба ж ти не чула сурми архангельської?» Я була зовсім близько біля нього і відчувала, що його духовне тіло не тверде, як у людей живих, а таке тендітне, що я увійшла в нього, як у теплу хмарку. Внизу по всій Фландрії миготіли вогні, і я сказала собі: «Ті, що рано встають і допізна працюють, благословенні суть від Господа».

І цілу ніч лунала сурма архангельська. Тоді прилетіла ще одна тінь, з Іспанії. Вона була стара й миршава, з підборіддям — як пантофля, на губах варення з айви. На спині мантія пурпурова, облямована горностаєвим хутром, на голові корона імператорська, в одній руці тінь держала анчоус, а в другій кухоль пива. Тінь, як видно, стомилась і сіла на вежу відпочити.

Я стала навколішки і кажу: «Ваша коронована величність, схиляюсь до ніг ваших, хоч і не знаю