Володимир Григорович Рутковський - Джури і підводний човен
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Слава таємній службі, слава катам! — А тоді стишив голос і поцікавився: — То тепера ти що — будеш мені мовби другим татом?
— І матінкою теж, — усміхнувся Санько і тут-таки додав: — Ну, годі про це, краще помізкуймо, як нам вибратися звідсіля.
Усмішка сповзла з Грицикового обличчя.
— Ні, Саньку, — сказав він. — Дякую тобі за все, але я вибиратися звідси поки що не маю наміру. Мушу розшукати хлопців.
— То ти що, збираєшся провідати кожен аул, кожен базар? — спитав Санько. — Сам, без товариства? Ні, на таке й життя не вистачить. Навіть характерникові.
— Але я однак мушу це зробити, — стояв на своєму Грицик. — Та й не сам я буду. Тут, виявляється, ще трохи наших залишилось. То вони й допоможуть.
Санько заплющив очі. Перед його внутрішнім зором постав степ — спечний, пустельний і безлюдний.
— Що з тобою? — стривожився Грицик. — Ти чогось зблід…
Санько нетерпляче відмахнувся рукою — тихо, за чекай!
…Так, безмежний, пустельний степ — і жодної людської постаті, жодного обличчя. Ні на чому зупинитися поглядові, ніде відпочити очам і серцю…
Відчув, як поруч нетерпляче дихає Грицик.
— Не знаю, — силячись відкинути безрадісне видіння, сказав Санько. — Проте мені здається, що Хасана з хлопцями у Криму й шукати вже не варто. Не має їх тут. Утім, зачекай…
Санько зажмурився знову і уявив себе птахом. Птах той злетів так високо, що побачив не лише Крим, а й те, що було за його межами. Ліворуч виднілася безмежна водяна поверхня, така ж пустельна, як і степ. А он там, де заходить сонце, щось таки бачилося…
Очерети пустельного низького берега шелестіли ліниво й сонно. За ними на похилих пагорбах здіймалися приземкуваті будівлі. Чимало будівель. Якесь село чи навіть місто. Посередині височіли фортечні мури, а на легкій воді погойдувався великий вітрильник. Цікаво б дізнатися, як те місто зветься…
Щось йому підказувало, ніби назву того міста він десь чув. І назва ця така ж звична, як Дніпро, Тягиня, чи…
Нараз голосно заіржав кінь, видиво міста з вітрильником гойднулося і щезло. На Санька навалилася звична втома, яка завжди приходила після подібних мандрівок уявою.
— Ти щось казав, — почув він Грициків голос. — Що саме ти сказав?
— Я? — здивувався Санько. — Не пам’ятаю. Хіба що подумав.
— Ні, таки сказав, — стояв на своєму Грицик. — Мої вуха мене ще не підводили.
Санько пильно глянув на товариша. Зараз він хоч і характерник, проте ще молодий характерник. Не відає, що знання приходять в голову не лише через вуха. Отже…
— Слухай, Грицику, — почав він. — А чи не здається тобі, що ти можеш заходити в чужі думки?
— Не знаю, в думки чи не в думки, — мотнув головою Грицик. — Проте я ясно почув, як ти сказав якесь слово… — Грицик звів очі догори, наче хотів побачити те слово написаним на швидкій хмарці, що на мить закрила сонце. — Чи то «даші», чи то «ачи». Що ти мав на увазі?
— Не відаю, — сказав Санько. — Але зачекай… Колись наші предки називали Дашевим місто, у якому зараз татари зводять фортецю Ачи-кале, по нашому — Очаків.
— І до чого тут вони?
— Якби ж твій кінь по-дурному не заіржав, то я, мабуть, уже знав би, до чого! — розсердився Санько. — Може, той Очаків щось і значить, а може, я згадав про нього просто так…
— У тебе просто так не буває, — переконано мовив Грицик. — Стривай, а що, коли когось із хлопців забрали туди? Сам же кажеш, що там будується фортеця. А коли так, то повинен же хтось будувати її. Слухай, Саньку, а що, коли нам навідатися туди?
— Отак зразу взяти й навідатись?
— А чом би й ні? — нетерпляче смикнув плечем Грицик. — Я навіть знаю, як це зробити. Поки той Борихан стерегтиме нас на виході з Криму, ми рушимо іншим шляхом…
Грицик замовк, бо вони наблизилися до невисокої черепашникової скелі, з якої так зручно озирати довколишні місця. Грицик зіскочив з коня і спритно, мов ящірка, подерся на неї. За якусь хвилину Санько побачив на землі його тінь. Тінь піднесла руку до лоба і почала озиратися.
— Еге! — нараз почувся стривожений Грициків голос. — Щось вони рано повертаються…
Розпитувати, хто вони, Санько не став. І так усе було зрозуміло.
Грицик злетів зі скелі. У його очах вигравали меткі бісики.
— Пам’ятаєш, Саньку, як ми колись гралися в котика та мишку? — збуджено вигукнув він. — То, може, згадаємо дитинство? — І, не чекаючи відповіді, Грицик скочив на коня і закрутив нагаєм над його головою.
— Нумо, татарський змію! — крикнув він. — Покажи свої скоки!
Санько ледве встигав за товаришем. Вітер свистів у вухах, під ногами миготіло каміння, рідка миршава трава, сухі тарелі кізяків…
— Давай, матусю, давай, рідненька! — закликав, озираючись на товариша, Грицик.
— Зачекай! — у відповідь вигукнув Санько. — Я тебе хотів про дещо запитати…
— Про що саме? — Грицик притримав коня.
— Слухай, як ти здогадався покликати на поміч Фузу?
— Фузу? — здивувався Грицик. — А я й не здогадувався. Воно якось саме собою вийшло.
— Ага, саме собою… — Санько знову хотів штурхонути Грицика в бік, і знову не вцілив. — Ти хоч пам’ятаєш, як я тебе під Переяславом обізвав?
— Дурнем. Ну то й що?
— А те, що я й зараз це кажу. Така дівчина прийшла на допомогу, а він… Дурень, справжнє дурило! Бовдур неотесаний!
Грицикові очі спалахнули, мовби йому показали цукерку.
— Сам дурень! — весело загорланив він у відповідь. — Сам неотесаний! Ет, Саньку, нам би тільки вибратися звідсіля, а там ми ще себе покажемо!
— А за цей час її хтось викраде! — на ходу під’юджував Санько.
Грицик люто зиркнув на нього.
— Хай тільки посміє! Ноги повикручую, голову за дом наперед поставлю і скажу, що так і було!
МОРСЬКІ ПЕРЕГОНИ
Сонце нестерпно сліпило з побляклої небесної висоти, і Ґьозлів ніби вимер. Усе,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і підводний човен», після закриття браузера.
