Володимир Григорович Рутковський - Джури і підводний човен

Двійко вершників вихором пролетіли однією вулицею, звернули на іншу… З-під копит сполошено розліталися розімлілі кури.

— Хутчій, Саньчику! — не вгавав Грицик. Він уже загнав одного коня і тепер перелетів на другого. — Не відставай!

Ще одна вулиця лишилася позаду. І ще… Повз них пролітали низькі, мов землянки, житла, білі, сірі, жовті шатра, якісь руїни, ошатні черепашникові хатки…

Нараз Грицик смикнув за поводи і вигукнув:

— Масаре, де ти?

З непримітних воріт, немов чекаючи на оклик, вискочив хлопчисько.

— Дударю! — вихопилося в нього. — А я вже гадав…

— Ніколи гадати, хлопче! Де твоє вітрило? І про весла не забудь!

— Я зараз…

Хлопчина метнувся у двір і за хвилю з’явився з невисокою щоглою, на якій було намотане полотнище, та двома веслами. Судячи з того, як він згинався, ноша була для нього таки важкенька. Грицик нагнувся з коня і підхопив щоглу.

— Де човен? — швидко спитав він. — Сідай на коня й показуй!

Ще хвилина шаленої гонитви — і перед ними завиднілася неозора блакить. Масар звернув уподовж берега туди, де на дрібній ріні вилежувалося з півсотні човнів. Перед одним з них зупинився.

— Ось він.

Човен був значно більший від дніпровських. Проте поруч з іншими човнами мав вигляд малюка. Неподалік від нього трійко рибалок переносили на берег свій вилов.

Грицик злетів з коня, вставив щоглу в отвір і заходився розмотувати вітрило.

— Нумо, Масаре, допомагай! — наказав він.

Масар кинувся вставляти весла.

Незабаром човен загойдався на хвилі. Грицик вхопився за весла, зробив дужий гребок, а тоді гукнув рибалкам, що кинули вибирати рибу і дивилися на них:

— Хлопці, коні забирайте! Дарую! Тільки швидше змивайтеся звідсіля, бо зараз добрі люди відберуть у вас і коней, і човна!

Рибалки виявилися кмітливими. Човен ще й на поприще не віддалився від берега, як на причалі вже нікого не було.

Грицик зачерпнув у пригорщу води і хлюпнув на лице.

— Гарно як, — розчулено мовив він. Тоді повернувся до Масара і звелів: — Бери, братику, на Очаків. Знаєш, де це?

— Знаю, — відказав Масар, — я там бував.

— Тоді щасливої дороги! А я трохи того…

За хвилину він уже міцно спав.

Легенький вітрець час від часу повівав з берега у море, вітрило напиналося і човен рвучко кидався вперед, залишаючи за собою пінявий слід. Та за мить вітер вщухав, човен уповільнював рух, і Санько брався за весла.

Взагалі він вважав себе непоганим веслярем, проте одразу ж зрозумів, що веслувати на морі значно складніше, ніж на річці, бо заважала хвиля. Вона то набігала на човен, і тоді весло глибоко занурювалося у воду, то пірнала під нього, і тоді весло зачерпувало повітря. Та що далі вони відпливали від берега, тим вітер був постійніший. Зрештою вітрило туго випнулося і човен полетів рівно, мов стріла.

Масар зрідка перебирав вітрило з одного облавку на другий і час од часу кидав погляд то на Куцого, що згорнувся клубком біля Санька, то на його господаря. Певно, сподівався на розмову.

Проте Санько мовчав. Він уперше бачив таку велику воду. Побовтав у ній рукою, нишком від Масара злизнув кілька крапель. І з відразою сплюнув. Солоною вода була й біля берега, а у відкритому морі стала ще солоніша.

— Чого це вони так женуть? — зненацька запитав Масар.

Санько озирнувся. Кримський берег ще не зовсім віддалився і ген на обрії він помітив рухомий вихрик. З кожною хвилиною він збільшувався, аж доки перетворився на хмару куряви. Нараз із неї вихопився чималий гурт вершників і розсипався уподовж берегової лінії.

— Це за вами? — здогадався Масар.

— Гадаю, що так, — кивнув головою Санько. — Можна пливти швидше?

Масар смикнув за мотузок від вітрила, тоді пересів на інший облавок і знову смикнув.

— Ні, — сказав він. — Але це не страшно, — заспокоїв він Санька. — Вітер для всіх вітрил дме однаково. А от коли його не буде і треба перейти на весла — тоді буде складніше.

Санько кивнув головою. Атож, у них було всього два весла. А в переслідувачів, які напевно виберуть найбільші човни, їх буде принаймні втричі більше. Тож єдина надія була на вітер.

І він не підводив. Так само, погойдуючись на хвилі, рівно й стрімко летів на захід човен, вітрило було напнуте туго, мов бубон. Берег усе віддалявся і незабаром розчинився в сизій імлі.

Море було таке тихе, що хотілося розмовляти пошепки. Вода дрібними брижами підбігала до облавків, пустотливо хлюпала бризками, наче запрошувала до гри, потім пірнала під човен і, випірнувши з другого боку, бігла далі. З темно-зеленавої глибини ліниво зринали до поверхні прозорі створіння, оторочені рухливими, схожими на синіх п’явок, мотузками. Мотузки безнастанно обмацували все довкола.

— Що це? — запитав Санько.

Масар здивовано поглянув на нього.

— Ви… ти що, не знаєш? Та це ж медузи!

— Ага, — сказав Санько. Він занурив руку у воду і підважив на долоні найменшу з них. Медуза була досить ваговита, а ще була драглиста й така прозора, що крізь неї проглядала кожна зморшка Санькової долоні.

— Її можна їсти? — поцікавився Санько.

— А що ж тут їсти? Вона тільки жалити вміє. Я одного разу, коли пірнав, в’їхав у неї головою. То потому цілих три дні нічого не бачив. А що вже пекло очі!

Санько поспішно викинув медузу за облавок і сполоснув руку. Бракувало ще й йому осліпнути.

Нараз вдалині з води виринуло кілька цяток. Вони то щезали, то знову вилітали з води і стрімко наближалися.

— Поглянь! — не стримався Санько.

Масар глянув у той бік і поблажливо посміхнувся.

— То дельфіни.

За мить дельфіни оточили човен. Швидкі, крутолобі, вони аж не тямилися з радощів від того, що нарешті зустріли людей. З високим пронизливим посвистом описували вони довкруж човна стрімкі кола, ставали на хвіст і пливли поряд з човном, мов якісь коники-стрибунці. А коли їм це обридало, злітали високо вгору і пластом падали біля човна — так, аби на людей падало якомога більше бризок. Незабаром Санько з Масаром були мокрі мов хлющі. А дельфіни все не вгавали. Вони нагадували малих непогамовних дітей, які, втім, мали навдивовижу густі й гострі зуби. Таким зубам нічого не вартувало відчикрижити пальці, або й руку. Тож Санько мимоволі