Володимир Григорович Рутковський - Джури і підводний човен

— Слухай уважно, — мовив до нього Санько. — Зараз тут пролетить ватага вершників. То коли тебе спитають, куди проскочило двоє, ти скажи, що на Перекоп… — Він змахнув рукою на північ. — Зрозумів?

Чабан, не розплющуючи очей, кивнув головою.

— Тоді поспи ще трохи, — сказав Санько і повернув на схід. — Треба заплутати сліди, — пояснив він Грицикові.

— Я знаю неподалік одне місце, — відсказав той. — Коли ми зі Швайкою збирали людей, нам були потрібні гарні хованки…

Вони спустилися у видолинок, де стояли окремішні вапнякові скелі, і зупинилися під однією з них.

— Ти побудь тут, а я зараз… — сказав Грицик і щез. За мить його голос долетів звідкілясь згори.

— О, не забарилися! Чоловік з тридцять здіймають куряву від Ґьозлова. За нашими слідами женуть. Ага, побачили чабана і завернули до нього. Молодець, він показує їм у той бік, куди ти, Саньку, й велів. О, а навіщо ж нагаєм шмагати! — обурився він.

За мить Грицик стояв уже перед Саньком.

— Тепер, друже, квапитися нам нікуди, — вдоволеним голосом відказав він і подивився услід погоні. — Знаю я їхні звички. Зараз вони пролетять кілька поприщ по шляху, тоді надибають ще якогось чабана і запитають, чи не бачив він, бува, двох дуже хитрих людей, що схожі на нас із тобою. А коли той скаже, що ніхто не проїжджав, вони пригостять його нагаєм, тоді погасають ще з якусь годину, поки не здогадаються, що ми їм притяли носа… — Грицик розсміявся. — Отож маємо ще досить часу!

Вони рушили до путівця. Тоді, не змовляючись, повернули коней на Ґьозлів — туди, звідкіля прилетіла Бориханова ватага.

— А тепер розказуй, яким побитом ти тут опинився, — зажадав Грицик. — Бо я вже думав, що мені гаплик! То як тобі вдалося прикинутися тим звіздарем?

Схоже, спогади про муки, яких він зазнав, випурхнули йому з голови.

Санько зміряв товаришеву постать поглядом майстра, що милується своєю роботою.

— Слухай, друже, а чи не здається тобі, що ти став трохи не той, яким був? — запитав він.

Грицик на мить замовк — покрутив головою, поворушив пальцями.

— Та ніби ж такий самий. А втім…

— Кажи, кажи, — нетерпеливився Санько.

— Таке враження, ніби щойно зашпори відійшли і я знову народився на світ. А ще начебто сил додалося… — Він підозріло поглянув на Санька. — Що, підсунув мені якесь зілля, га? Чи, може, щось у голову втовкмачив?

— Та ні, — відказав Санько. — Так, дрібниці… І, не стримуючись, загорланив на увесь степ:

— Вдалося-я-я!

— Стривай, — намагався зупинити Грицик товариша. — Я ж тебе питаю, як ти тут опинився?

Замість відповіді Санько викинув кулак вперед — прямісінько в Грицикове перенісся. Той блискавично ухилився від удару і здивовано втупився в товариша.

— Що це з тобо… — почав він і тут же перехопив іншу Санькову руку, що цілила йому прямісінько під груди. — Ти що, чемериці об’ївся?

— А ти, бідненький, так нічого й не зрозумів? — знову загорланив Санько, не перестаючи гамселити товариша, проте жодного разу так і не вцілив у нього. — А чи не здається тобі, що я став сповільненим, як та сколопендра навесні?

— Та трохи є, — вже вкотре перехоплюючи Санькові удари, згодився Грицик. — Я сам дивуюся, чого це ти такий млявий. Може, тому, що не поспав через мене якусь ніч?

— А ти скільки не спав, не пригадуєш? — запитав Санько.

— Та вже й не пам’ятаю, — безтурботно посміхнувся Грицик.

— А почуваєшся так, ніби тільки-но народився, еге ж? — допитувався Санько і знову заволав на увесь степ: — Вдалося!

— Тю на тебе! — поморщився Грицик. — Можеш ти, врешті, сказати, що саме тобі вдалося?

Санько зупинився, спрямував пальця Грицикові в груди і урочистим голосом мовив:

— Я з тебе зробив характерника, зрозумів?

На розпухлих Грицикових вустах з’явився поблажливий усміх.

— Подумаєш, новина, — пхикнув він — Нас же й так характерниками називають. А надто — тебе.

Санько відмахнувся від Грицикових слів, наче від надокучливого ґедзя.

— Мало кого ким називають! А я з тебе щойно справжнього характерника зробив! Розумієш — справжнього! Вперше за стільки років! Ні дідові Кудьмі, ні дідові Куделі цього не вдавалося! Розумієш, дурбело дубове, бовдуре недоумкуватий?

— Стривай… — трохи розгубився Грицик.

— Ні, це ти стривай! Ось зараз подивимось, на що ти здатний. Стій, я зараз…

Санько смикнув поводи. Кроків за тридцять розвернувся, зняв лука, наклав на тятиву стрілу і націлив її на Грицика. Одначе в останню мить рука йому здригнулася і він спрямував стрілу не в груди товаришеві, а в ногу.

Він навіть не помітив того поруху, що зробив Грицик, проте в Грициковій руці уже тремтіло охвістя стріли. Грицик сторопіло втупився у неї.

— Нічого не розумію… — почав він. — То я що… Я тепер наче той характерник з казок?

— Еге ж, — щасливо заусміхався Санько. — Тепер ти втямив, чому я не вихопив тебе з рук Борихана, чому допустив, щоб тебе катували?

— Це було хвацько, — згодився Грицик. — Мене ще ніколи так не лупцювали.

— А навіщо, тямиш? — Санько підніс пальця догори і помахав ним перед Грициковим носом. — Щоб з людини зробити справжнього характерника, треба довести її до такого стану, щоб їй було все одно — жива вона чи ні. А потім заходитися її духопелити. І тоді в ній віднайдуться такі сили, які звичайній людині навіть не снилися. Шкода, що не всі здатні витримати такі муки, — раптом зітхнув Санько. — Бо тепер ми з тобою зробили б характерниками усіх наших.

— Так, — згодився Грицик, думаючи про щось своє. — Слухай, то я зараз такий характерник, як і Швайка?

— Більший, друже, більший, — палко запевнив його Санько. — Я від своїх дідів чував, що Швайка так і не став справжнім характерником.

— Чому?!

— Бо пожаліли його дідо Кудьма з дідом Кібчиком. А нам з тобою пощастило, тебе таємна служба катувала. Бо я б теж на таке не наважився.

— То що, за характерництво я маю дякувати саме татарським катам? — примружився Грицик.

— А воно таки так, — сказав Санько і знову не втримався,