Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

— Проте я не певний, чи він таки приїде. Може, йому доведеться гайнути з батьком у Монте-Карло.

— Ох, ця рідня — сама лише прикрість від неї! Та все ж спробуйте умовити його, щоб він приїхав. До речі, Доріане, вчора ви дуже рано пішли. Ще й одинадцятої не було. Що ви робили потім? Подались одразу додому?

Доріан блиснув поглядом на свого друга і спохмурнів.

— Ні, Гаррі, — перегодом озвався він, — додому я повернувся майже о третій годині ночі.

— Ви були в клубі?

— Так… Тобто ні, — прикусив він губу. — У клубі я не був… Просто блукав туди-сюди… Я вже й не пам’ятаю, де ходив… Який-бо ви прискіпливий, Гаррі. Конче вам треба знати, що людина робила! А я завжди намагаюся забути, що я робив… Додому я прийшов о пів на третю, коли вже хочете знати точно. Я забув дома ключ і мусив будити лакея, щоб відімкнув двері. Отож, якщо вам треба підтвердження, поспитайте в нього.

Лорд Генрі знизав плечима.

— Та що ви, любий, навіщо це мені! Ходімо краще до вітальні… Ні, ні, дякую, містере Чепмен, я не п’ю хересу… З вами щось сталося, Доріане. Скажіть мені — що? Ви сьогодні сам не свій.

— Не зважайте на це, Гаррі. Я сьогодні якийсь дразливий — просто не в гуморі… Ні, до вітальні я не піду. Перепросіть за мене леді Нарборо, бо я, мабуть, поїду додому. Так, поїду… А завтра чи післязавтра завітаю до вас.

— Гаразд, Доріане. Завтра сподіваюся вас на чай. Герцогиня також буде.

— Дуже постараюся, — сказав Доріан уже на відході.

Повертаючись додому, він відчував, що жах, який він, здавалося, уже приборкав, оживає в ньому знову. Лорд Генрі просто так собі спитав — а він уже збентежився, хоч тепер самовладання йому потрібне як ніколи. Треба було знищити речі, що свідчать проти нього. Він аж здригнувся, згадавши про них: адже навіть доторкнутись до тих речей — і то моторошно!

Однак, певна річ, це було необхідно. Замкнувшись у себе в бібліотеці, Доріан відчинив тайничок у стіні і дістав звідти пальто й валізку Безіла Голворда. В каміні палахкотів яскравий вогонь. Доріан підкинув туди ще одне поліно. Сморід від паленої матерії та горілої шкіри був нестерпний. Минуло добрих три чверті години, доки все скінчилося. Доріана вже й знудило, в голові паморочилося, аж він мусив запалити кілька алжирських курильних свічок на дірчастій мідяній жарівні і скропити руки й чоло холодним ароматичним оцтом.

Раптом він нервово сіпнувся. Очі його здивна заіскрилися, і він збуджено закусив нижню губу. Між двома вікнами стояла велика флорентійська шафа з ебенового дерева, інкрустована слоновою кісткою і ляпіс-лазур’ю. Доріан прикипів до неї поглядом — ніби й завороженим, а ніби й настрашеним, — мовби в шафі було щось дуже жадане і водночас щось майже ненависне. Дихання в нього почастішало, наче його душила несамовита хіть. Він запалив цигарку, але зараз же пожбурив її. Його повіки опустились так низько, що довгі пухнасті вії майже торкалися щік, але погляд усе ще був прикутий до шафи. Нарешті він схопився з канапи і, відімкнувши шафу, натис на приховану там пружину. Повільно висунулась трикутна шухлядка. Доріанові пальці інстинктивно потяглись до неї, намацали там щось і вийняли звідти. То була маленька китайська скринька дуже тонкої роботи, вся покрита чорно-золотистим лаком, з хвилястим візерунком, шовковими мотузочками в намистинах і з металевими китичками на кінцях. Доріан розкрив її. В ній лежала зелена паста, схожа на віск, з напрочуд густим і важким запахом.

Якусь хвилину він нерішуче стояв з дивно застиглою усмішкою на обличчі. Все ще пройнятий дрожем, дарма що в кімнаті було дуже тепло, він потягся і глянув на годинник — за двадцять дванадцята. Він поклав скриньку назад, замкнув дверцята шафи і подався до спальні.

Коли бронзовий бій годинника у темряві сповістив північ, Доріан Ґрей у одязі простолюдина, закутавши шарфом шию, крадьки вийшов із дому. На Бонд-стріті він знайшов кеб з добрим конем. Махнувши кучерові, Доріан упівголоса сказав йому адресу.

Той покрутив головою.

— Це мені задалеко… — пробурмотів він.

— Ось вам соверен[119], — мовив Доріан. — І одержите ще один, як поїдете швидко.

— Добре, сер, — відповів кучер. — За годину будете там.

Сховавши гроші, кучер завернув коня і погнав у бікрічки.

Розділ XVI

Почав накрапати холодний дощ, і тьмаві вуличні ліхтарі з мертвотною понурістю прозирали крізь мжичку. Шинки саме зачинялись, а по статі чоловіків та жінок, що купчилися попід дверима, ледве виднілися поночі. З одних барів доносився дикий регіт, в інших галасували й лаялися п’яниці.

Насунувши низько капелюха, Доріан Ґрей відкинувся в кебі й байдужо приглядався до бруду та ницості великого міста, повторюючи подумки слова лорда Генрі, почуті ще в перший день їхнього знайомства: «Душу треба лікувати відчуттями, а відчуття — душею». Так, у цьому полягає увесь секрет. Він, Доріан, часто вдавався до цього засобу раніше, вдаватиметься й надалі. Є притони курців опію, де можна купити забуття, є жахливі притони, де згадки про давні гріхи можна знищити шаленством гріхів нових.

Місяць, висячи над самим обрієм, скидався на жовтий череп. Іноді величезна почварна хмара простирала довгу руку і застувала його. Газові ліхтарі траплялися щодалі рідше, вулиці усе вужчали й хмурнішали. Раз кучер навіть загубив дорогу, і вони мусили вертати з півмилі назад. З коня, що втомлено брьохав по калюжах, клубочилася пара. Бічні віконця в кебі заволокло сірою імлою.

«Душу треба лікувати відчуттями, а відчуття — душею…» Як настирливо ці слова бриніли йому у вухах! Так, душа його смертельно хвора. Невже це правда, що відчуття могли б її вилікувати? Пролито ж невинну кров! Хіба це можна бодай чимось спокутувати? О ні, за це нема прощення… Ну що ж — коли це неможливо собі простити, то можна забути!

І Доріан вирішив забути, задушити минуле, вбити його — як убивають гадюку, що вжалила тебе. Бо ж і справді — яке мав право Безіл так говорити з ним? Хто його уповноважив судити інших людей? Він сказав жахливі, моторошні слова — такі слова годі було стерпіти!..

А кеб котив усе далі й далі і з кожною хвилиною немовби все повільніш. Доріан відхилив віконце й гукнув до кучера, щоб їхав швидше. Його пекла хіть опію, горло пересохло, пещені руки конвульсивно стискалися. У нестямі він ударив коня своєю тростиною. Кебмен