Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

Лорд Генрі на мить споважнів:

— Це просто жахіття, що нині позаочі заведено говорити про людину чистісіньку правду.

— Він і справді невиправний! — скрикнув Доріан, нахилившись через стіл.

— Мабуть, що так, — сміючись, погодилась леді Нарборо. — І ще я хочу сказати, що коли всі ви аж так до смішного носитеся з мадам де Ферол, то я й собі мушу ще раз одружитися, щоб іти в ногу з часом.

— Ви більш ніколи не одружитеся, леді Нарборо, — заперечив лорд Генрі. — Ви були занадто щасливі в родинному житті. Жінка одружується вдруге тільки тоді, коли перший чоловік був їй осоружний. Чоловік же одружується вдруге, тільки коли перша жінка була йому дуже люба. У шлюбі жінки шукають щастя, а чоловіки — ризикують ним.

— Нарборо був не такий і бездоганний, — зауважила господиня.

— Інакше ви б його не любили, леді Нарборо, — сказав лорд Генрі. — Жінки люблять нас за наші вади. І коли вад цих достатньо, вони прощають нам усе, навіть розум… Боюся, ви ніколи більше не запросите мене на обід, леді Нарборо, однак це все щира правда.

— Авжеж, правда, лорде Генрі. Якби ми, жінки, не любили вас за ваші вади, де б ви всі поділися? Жоден з вас ніколи б не одружився, і всі ви так і ниділи б нежонатими одинаками. Щоправда, воно вас не надто й змінило б. Адже й тепер усі одружені чоловіки живуть, як одинаки, а всі одинаки — як чоловіки.

— Fin de siecle[116], — пробурмотів лорд Генрі.

— Fin du globe[117], — підхопила господиня.

— Радше б уже fin du globe, — зітхнув Доріан. — Життя — це велике розчарування.

— Ох, мій любий, не кажіть мені, що ви вичерпали життя! — вигукнула леді Нарборо, натягаючи рукавички. — Коли я чую такі слова від чоловіка, то це означає, що Життя вичерпало його. Одна річ лорд Генрі — він людина зіпсута, або і я — я теж часом не від того, але ви — ви створені для добра, у вас на лиці написано це. Ні, я таки мушу знайти вам гарну дружину. Лорде Генрі, ви не думаєте, що містерові Ґрею слід одружитись?

— Я ж йому завжди про це торочу, леді Нарборо, — мовив лорд Генрі з поклоном.

— Отже, нам треба підшукати йому добру партію. Я сьогодні ж пильно прогляну Дебрета[118] і складу список найвідповідніших кандидаток.

— І вкажете їхній вік, леді Нарборо? — запитав Доріан.

— Неодмінно, тільки, певна річ, трохи підкоригувавши. Але квапитися з цим не можна. Я хочу, щоб це був, як кажуть у «Морнінґ пост», гідний шлюб і щоб ви обоє були щасливі.

— Які нісеніття плетуть у нас про щасливі шлюби! — обурився лорд Генрі. — Чоловік може бути щасливий з якою завгодно жінкою, аби лиш він її не кохав.

— Ну й цинік же ви! — скрикнула леді Нарборо, відсунувши назад свій стілець і кивнувши леді Рекстон. — Ви мусите невдовзі завітати до мене ще раз, лорде Генрі. Ви дієте куди збудливіше, ніж усі ті тонізуючі засоби, які прописує мені сер Ендрю. Тільки скажіть завчасу, кого б вам хотілося бачити в мене. Я вже докладу всіх зусиль, щоб це було цікаве товариство.

— Мені до вподоби чоловіки з майбутнім, а жінки з минулим, — відповів лорд Генрі. — Тільки боюся — чи не зібралося б у такому разі саме жіноцтво?

— Боюся, що так, — засміялася господиня, встаючи з-за столу. — Ой, пробачте, моя дорога, — обернулась вона до леді Рекстон, — я й не завважила, що ви ще курите.

— Пусте, леді Нарборо, — я таки справді забагато курю. Треба потроху стримуватись.

— Ні-ні, не треба, леді Рекстон, — сказав лорд Генрі. — Отримання — нещадна річ. Обмежитись лише необхідним — це наче вдовольнитися буденною їжею, тоді як дати волю своїм потягам і примхам — це розкошувати на пишному бенкеті.

Леді Рекстон з цікавістю подивилась на нього.

— Неодмінно завітайте якось до мене, лорде Генрі, — і поясніть мені це докладніше. Ваша теорія просто захоплює! — промовила вона, випливаючи з їдальні.

— Ну, ми йдемо нагору, а ви ж дивіться, не надто довго бавтеся тут політикою та лихослів’ям, — кинула леді Нарборо з порога. — Приходьте скоріш, бо ми всі там ще пересваримось!

Чоловіки засміялися. Містер Чепмен, що сидів край столу, повагом підвівся і перемістивсь на чільне місце. Доріан Ґрей і собі встав і підсів до лорда Генрі. А містер Чепмен заходився просторікувати гучним голосом про хід справ у Палаті громад, беручи на глум своїх супротивників. Час від часу поміж вибухами сміху з його уст зривалося страшне, як на англійський розум, слово «доктринер». Він підносив британський стяг на вежах

Думки і пнувся виставити спадкову британську глупоту — яку він оптимістично називав «англійським здоровим глуздом» — за справжній підмурівок Суспільства.

Лорд Генрі усміхнено слухав його. Потім обернувся і глянув на Доріана.

— Вам тепер наче вже краще, мій друже? — спитав він. — За обідом ви мали кепськуватий вигляд.

— Ні, Гаррі, я здоровий. Лише втомився, та й усе.

— А вчора ви були в доброму гуморі і зовсім зачарували маленьку герцогиню. Вона мені сказала, що збирається до Селбі.

— Так, вона обіцяла приїхати двадцятого числа.

— Разом з Монмаутом?

— Звісно.

— Він мені набрид страшенно — майже так само, як і їй. А вона дуже розумна, навіть занадто як на жінку. їй бракує незрівнянного чару жіночої слабкості. Бо ж саме через глиняні ноги золотий ідол стає безцінним. А ніжки герцогині хоч і дуже гарні, проте не з глини. З білої порцеляни, коли хочете. Ніжки герцогині пройшли крізь вогонь, — а те, що вогонь не нищить, він загартовує. Ця жіночка чимало вже звідала в житті.

— А відколи вона в шлюбі? — поцікавився Доріан.

— Вона каже — цілу вічність. Але згідно з «Книгою перів», здається, років з десять. Щоправда, втратити десять років з Монмаутом — це майже, як вічність… А хто ще буде?

— Вілловбі і лорд Регбі з дружинами, наша нинішня господиня та Джефрі Клаустон — тобто звичайне наше товариство. І ще я запросив лорда Ґротріана.

— О, він мені подобається, — мовив лорд Генрі. — Багато хто не терпить його, але я гадаю, що це зовсім безпідставно. І коли часом він занадто вифрантиться, то цей гріх покриває його надзвичайна освіченість. Він