Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

мавзолеї, який сама ж і спланувала, та поодружувавши дочок з багатими літніми добродіями — тепер віддавалася розкошам французької белетристики, французької кухні і французької дотепності, коли таланило десь на неї натрапити.

Доріан належав до числа її особливих улюбленців, і вона постійно висловлювала йому свою втіху, що не зустріла його замолоду. «Мій любий, я ж би до нестями закохалась у вас, — повторювала вона, — і закинула б свого чепчика через млин, аби познайомитися з вами. Мені пощастило, що вас тоді й близько ще не було. Я певна, що задля вас переступила б усі можливі межі! Адже в той час наші чепчики були такі немодні, а млини такі заклопотані своєю буденщиною, що мені й пофліртувати не було з ким. Звичайно, мій чоловік винен у цьому найбільше. Нарборо був страшенно короткозорий, а яка приємність водити за ніс чоловіка, котрий нічого не бачить?»

Сьогоднішні гості леді Нарборо були досить нудні. Річ у тому — як пояснила вона Доріанові, прикрившись потертим віялом, — що до неї несподівано завітала одна з її одружених дочок, та ще й мало того — привезла з собою чоловіка.

— Я вважаю, що це дуже нетактовно з її боку, — пошепки пояснила леді. — Щоправда, я гостюю у них кожного літа, коли вертаюся з Гамбурга, — але ж такій старій жінці, як я, треба колись подихати свіжим повітрям! І, окрім того, я їх таки розбурхую трохи. Ви ж і уявити собі не можете, яке існування вони там ведуть! Ох, ця провінційна добропорядність! Встають вони удосвіта, бо мають багато роботи, а лягають рано, бо не мають про що думати. З часів королеви Елізабет[113] у їхній окрузі не траплялося жодного скандалу, тож і не диво, що всі вони після обіду сплять. Але нічого, за столом ви не сидітимете поруч з ними. Сядете коло мене і будете мене розважати.

Доріан відказав їй на те якоюсь люб’язністю і розглянувся по залі. Товариство й справді видалося нуднувате. Двох із присутніх Доріан не знав, а решта були Ернест Городен, один з тих дійшлих нездар середнього віку, що ними кишіють лондонські клуби, — такі люди ніколи не мають ворогів, проте й друзі їх не так аж люблять; леді Рекстон, понад міру виряджена сорокасемилітня жінка з гачкуватим носом, котра все життя марно силкувалася якось себе скомпрометувати (була така невидатна з лиця, що, на превелике її розчарування, ніхто не брався піддати сумніву її цноту); місіс Ерлін, що марно вибивалася на бодай сяке-таке становище в товаристві, — вона дуже мило шепелявила і мала руде, як у венеційки, волосся; леді Еліс Чепмен, дочка господині, безбарвна молодичка з тим суто англійським обличчям, яке з першого разу нізащо не запам’ятаєш, та її чоловік, червонолиций джентельмен із сивими баками, котрий за звичаєм людей такого штибу гадав, ніби надміром веселощів можна надолужити цілковитий брак думки.

Доріан уже почав шкодувати, що приїхав сюди, але раптом леді Нарборо, глянувши на покриту рожево-бузковою тканиною камінну поличку, де стояв бронзовий годинник у витонченій оправі, вигукнула:

— Як це може Генрі Воттон так спізнюватись! А я ж уранці послала йому запрошення, і він твердо обіцяв не розчарувати мене.

«Добре, хоч Гаррі має приїхати», — подумав Доріан, і коли двері відчинились і почувся плавний мелодійний голос, що надавав чарів якомусь нещирому вибаченню, Доріанова понурість ураз розвіялась.

Але за обідом він зовсім не міг їсти. Тарілку за тарілкою прибирали незайманими. Леді Нарборо напосілася на Доріана, що він «ображає бідного Адольфа, той же склав меню спеціально на його смак», а лорд Генрі поглядав через стіл на свого друга, дивуючись його мовчазності й задумі. Час від часу служник наповнював Доріанів келих шампанським, і він випивав його хильцем — спрага ставала дедалі невситимішою.

— Доріане, — мовив нарешті лорд Генрі, коли подали заливне з дичини, — що з вами сьогодні? Ви наче сам не свій.

— Я певна, що він закохався, — на увесь голос зауважила леді Нарборо, — і боїться сказати, щоб я не ревнувала. І має рацію. Звісно ж, я ревнуватиму!

— Люба леді Нарборо, — всміхаючись, озвався Доріан. — Я не закоханий ось уже цілий тиждень — ще відтоді, як мадам де Ферол виїхала з Лондона.

— І як тільки ви, чоловіки, можете закохуватись у цю жінку? — вигукнула літня леді. — Я геть не можу цього зрозуміти!

— Ми її любимо за те, що вона пам’ятає вас, леді Нарборо, маленькою дівчинкою, — відповів лорд Генрі. — Вона ж єдина проміжна ланка між нами і вашими короткими сукенками!

— Вона й близько не пам’ятає моїх коротких сукенок, лорде Генрі! Зате я дуже добре пам’ятаю її тридцять років тому у Відні, де вона була трохи передекольтована.

— Вона й тепер не менше декольте собі дозволяє, — втрутився лорд Генрі, беручи довгими пальцями оливку. — А коли на ній ще й модна сукня, то це вже й справді як люксове видання кепського французького роману. Але вона жінка цікава — від неї завжди можна сподіватися сюрпризу. Її відданість родинним почуттям просто зворушує! Коли помер її третій чоловік, волосся її з горя взялося щирим золотом.

— Як ви можете так казати, Гаррі! — скрикнув Доріан.

— Це надзвичайно романтичне пояснення, — засміялася господиня. — Але — «третій чоловік»! Отже, ви хочете сказати, що Ферол — четвертий?

— Безперечно, леді Нарборо.

— Не може бути!

— То спитайте містера Ґрея. Він один з найближчих її друзів.

— Містере Ґрей, це правда?

— Вона так запевняє, леді Нарборо, — сказав Доріан. — Я запитував її, чи не бальзамує вона їхніх сердець і чи не носить їх на поясі, як Марґарита Наваррська. А вона відповіла, що це неможливо, — жоден її чоловік не мав серця.

— Чотири чоловіки! Слово честі, це вже trop de zele![114]

— А я їй сказав — trop de d’audace[115], — додав Доріан.

— О, будьте певні, в неї стане духу на що завгодно, мій любий! А хто цей Ферол? Я його не знаю.

— Чоловіки надто вродливих пань належать до категорії злочинців, — заявив лорд Генрі, ковтнувши вина.

Леді Нарборо вдарила його віяльцем.

— Лорде Генрі, я зовсім не дивуюсь, що світ вважає вас абсолютно зіпсутим.

— Але який світ? — звів брови лорд Генрі. — Хіба що тільки потойбічний. Бо з цим світом я на дружній нозі.

— Усі, кого я знаю, кажуть, що ви абсолютно зіпсуті, — не вгавала літня леді,