Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

— Тоді мені треба з’їздити додому і взяти дещо з лабораторії.

— Ні, Алане, ви не вийдете звідси. Напишіть записку, і мій служник привезе від вас усе необхідне.

Кемпбел черконув кілька рядків, промокнув їх і заадресував конверт на ім’я свого помічника. Доріан узяв записку й уважно перечитав, а потім, подзвонивши, віддав її камердинерові з наказом повернутись якнайшвидше і привезти все, що треба.

Коли двері за служником зачинилися, Кемпбел нервово здригнувся і, підвівшись, підійшов до каміна. Його всього трусило. Хвилин із двадцять жоден з них не прохопився ані словом. У кімнаті чутно було тільки дзижчання мухи та ще годинник цокав гучно, як молот.

Коли дзиґар вибив першу, Кемпбел, обернувся і, глянувши на Доріана, побачив, що очі його повні сліз. У чистоті і витонченості цього зажуреного обличчя було щось таке, що розлютило Кемпбела.

— Ви негідник, наймерзенніший негідник! — сказав він тихо.

— Заспокойтесь, Алане. Ви ж врятували мені життя.

— Ваше життя? Боже милостивий, що це за життя! Ви ж по саму зав’язку в розпусті і ось уже докотилися до злочину! Коли я зроблю те, до чого ви мене силуєте, — то не заради вашого підлого життя.

— Ой, Алане, — зітхнув Доріан, — хотів би я, щоб ви мали до мене бодай тисячну частку того жалю, що я маю до вас. — Кажучи ці слова, він одвернувся і став дивитись через вікно в сад.

Кемпбел не озивався.

Ще хвилин за десять, постукавши, увійшов камердинер, несучи велику з червоного дерева скриньку з хімічним приладдям, довгий звій сталевого й платинового дроту та дві чудернацькі залізні клямри.

— Залишити це тут, сер? — звернувся служник до Кемпбела.

— Так, — відповів замість нього Доріан. — На жаль, Френсісе, я маю ще одне доручення для вас. Як звуть того садівника з Ричмонда, що доставляє в Селбі орхідеї?

— Гарден, сер.

— Ай справді, Гарден. Отже, вам доведеться зараз таки поїхати до Ричмонда й передати Гарденові особисто, щоб він прислав удвічі більше орхідей, ніж я замовляв, але хай білих буде якомога менше… Ні, мабуть, краще зовсім без білих. Сьогодні такий погожий день, та й Ричмонд — прегарна місцина, а то б я не клопотав вас цією справою.

— Який же це клопіт, сер! Коли я маю повернутись?

Доріан подивився на Кемпбела.

— Скільки часу забере ваш експеримент, Алане? — без тіні збентеження спитав він: присутність третьої особи неначе надавала йому особливої сміливості.

Кемпбел спохмурнів і прикусив губу.

— Приблизно годин із п’ять, — відповів він.

— Тоді, Френсісе, ви можете повернутись десь так о пів на восьму… Або стривайте — приготуйте мені зараз вечірнє вбрання, і тоді будете мати вільний увесь вечір. Я обідаю не вдома, отож вас не потребуватиму.

— Дякую, сер, — промовив служник і вийшов з кімнати.

— Ну, Алане, тепер жодної хвилини не можна гаяти. Ого, яка важенна скринька! Я візьму її, а ви все інше.

Доріан говорив швидко і владним тоном, через що Кемпбел мимохіть підкорився його волі. З кімнати вони вийшли разом.

Коли вони піднялись нагору, Доріан дістав ключа і відімкнув двері. Нараз він наче закляк, очі його тривожно забігали, і все в ньому задрижало.

— Я не можу сюди ввійти, Алане, — пробелькотів він.

— То й не входьте, мені вас не треба, — холодно відказав Кемпбел.

Коли Доріан привідчинив двері, у вічі йому кинувся хтивий усміх з освітленого сонцем портрета. На підлозі валялося подерте покривало. Доріан пригадав, що вчора, уперше за всі ці роки, він забув прикрити фатальний портрет, і вже намірився кинутись до нього — але враз відсахнувся.

Звідки на руці портрета ця огидна волога, червона й лискуча, неначе полотно випрівало кров’ю? Яке жахіття! Це ще жахніше, — промайнуло йому в думці, — ніж те непорушне тіло, котре, як він знав, сидить навпроти портрета, навалившись на стіл: його потворна тінь на закривавленому килимі свідчила, що тіло на тому самому місці, де було й учора.

Доріан тяжко перевів подих, прочинив ширше двері і шмигнув до кімнати. Приплющивши очі й відвертаючи голову вбік — аби ненароком не глянути на мерця, — він нахилився, підняв пурпурово-золоте покривало і накинув його на портрет.

Тоді зупинивсь і, боячись озирнутися, непорушно втупив погляд у складний візерунок розшитої тканини. Він чув, як Кемпбел вніс важку скриньку, залізяччя і все інше, потрібне для роботи. Доріан подумки спитав себе, чи були знайомі Кемпбел і Голворд, і коли так, то яку думку вони мали один про одного?

— Тепер можете йти, — прозвучав позад нього суворий голос.

Доріан обернувся і похапцем вийшов, завваживши однак, що мрець сидить уже прямо, припертий до спинки стільця, і що Кемпбел вдивляється в його жовтаве лисніюче обличчя. Сходячи вниз, Доріан почув, як нагорі клацнув у замку ключ.

Було вже далеко по сьомій, коли Кемпбел повернувся до бібліотеки. Він був блідий, але цілковито спокійний.

— Я виконав те, що ви просили, — тихо промовив він. — А тепер прощавайте. І щоб ми ніколи вже з вами не бачились!

— Ви врятували мене від загибелі, Алане, і я не забуду цього, — сказав Доріан просто.

Щойно Кемпбел вийшов, як Доріан побіг нагору. У кімнаті стояв різкий запах азотної кислоти. А мрець, що сидів за столом, уже зник.

Розділ XV

Цього ж вечора о пів на дев’яту Доріан Ґрей, вишукано вбраний, з пучком пармських фіалок у петельці, увійшов до вітальні леді Нарборо, куди його уклінно провели лакеї. Він увесь був до краю збуджений, у скронях шалено стугоніла кров, але над рукою господині він схилився, як звичайно, невимушено і граційно. Мабуть, людина ніколи не буває такою невимушеною, як тоді, коли мусить прикидатися. І певно, ніхто з тих, що бачили Доріана Ґрея у цей вечір, нізащо б не повірили, що він пережив найжахливішу трагедію, яка тільки мислима у наш вік. Ні, не могли ці легкі, виточені пальці стискати вбивчого ножа, не могли ці усміхнені уста клясти Бога й доброчестя! Доріан і сам дивувався урівноваженістю своєї поведінки, і в деякі хвилини навіть відчув гостру насолоду від цієї роздвоєності власного життя.

Гостей був невеликий гурт — лише ті, кого встигла поспіхом запросити леді Нарборо. Сама господиня була жінка розумна, яка зберегла, як висловився лорд Генрі, рештки справді-таки визначної невродливості. Свого часу вона була бездоганною дружиною одного британського посла, людини нестерпно нудної, і по смерті свого чоловіка, — поховавши його з належною пишнотою в мармуровому