Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

Дорозі, здавалося, не буде кінця, і вулички стелилися, наче якесь чорне плетиво велетенського павука. Одноманітність шляху вбивчо діяла на Доріана, а щораз густіша імла наганяла на нього страх.

Проминули кілька безлюдних цегелень. Туман тут був не такий густий, і можна було розрізнити височенні пляшкуватої форми печі для випалу цегли; з коминів їхніх віялами бурхали жовтогарячі язики полум’я. На кеб загавкав собака, а десь далеко в темряві, летючи, заквилила чайка. Кінь спіткнувся, ступнувши ногою в борозну, шарпнувся вбік і погнав чвалом.

Невдовзі ґрунтовий шлях лишився позаду і кеб знову заторохтів по абияк вистеленій бруківці. У більшості вікон будинків було темно, і тільки подекуди на освітлених зсередини шторах миготіли химерні силуети. Доріан з цікавістю поглядав на них. Вони снували, наче велетенські маріонетки, а руками розмахували, немов живі істоти. Та скоро вони почали його дратувати, тупа злоба заворушилась у нього в серці. Коли кеб завернув за ріг, якась жінка щось до них верескнула з розчинених дверей, а далі двоє чоловіків кинулися навздогін за екіпажем і пробігли ярдів сто. Візник одігнав їх батогом.

Кажуть, що пристрасть змушує думки людини обертатись у замкненому колі. Так, у всякому разі, було з Доріаном Ґреєм — його покусані губи знов і знов уперто повторювали ту манливу фразу про душу й відчуття, аж доки він навіяв собі, що вона цілком виражає його настрій і схвалює пристрасті, які, втім, і без цього виправдання однак панували б над ним. Клітину за клітиною увесь його мозок посіла одна думка, і несамовита жага життя, найстрашніший з людських апетитів, розворушила й стрепетнула кожен його нерв, кожну жилку його тіла. Потворності життя, колись такі ненависні йому, бо вони робили речі реальними, тепер саме через це стали для нього дорогими. Так, потворність життя — це єдина реальність. Брутальна лайка, бійка, гидомирні притони, відчайдушна розбещеність, негідність злодіїв та всілякої потолочі вражали тепер його уяву дужче, ніж найвишуканіші творіння Мистецтва і мрії, навіяні Піснею. Саме це було йому необхідне, адже воно дарувало забуття. Хай там як, але за три дні він скине з себе увесь тягар спогадів!

Раптом кеб рвучко зупинився біля темного завулка. Поза низькими дахами й шпичастими димарями підносилися чорні щогли кораблів. Пасма сивого туману обвивали портові споруди, мов примарні вітрила.

— Мабуть, десь тут, сер? — хрипло спитав кучер через віконце.

Доріан прочнувся з задуми і визирнув.

— Та наче тут, — відповів він і, вмить висівши з кеба й давши кучерові обіцяний другий соверен, хутко подався до набережної.

Де-не-де на кормах великих торгових суден мигтіли ліхтарі. їхнє світло, падаючи в калюжі, розсипалося на скалки. Вдалині видніли червоні вогні пароплава, що вантажився вугіллям перед відпливом за кордон. Ковзький брук вилискував, як мокрий дощовик.

Доріан хапливо звернув ліворуч, раз по раз оглядаючись, чи не йде за ним хтось назирці. Через якихось сім-вісім хвилин він дістався до обшарпаного будиночка, що вклинився поміж двох похмурих фабричних корпусів. У одному з горішніх його вікон світилася лампа. Доріан зупинивсь і постукав у двері умовним стуком.

Незабаром у коридорі почулася хода і хтось відкинув з гачка дверний ланцюжок. Двері тихо прочинилися, і Доріан увійшов, не промовивши й слова до приземкуватої незграбної постаті, яка розтанула в пітьмі, даючи дорогу. В кінці проходу висіла подерта зелена завіса, що колихнулася під поривом вітру, який увірвався у прочинені двері. Відслонивши її, Доріан опинився у довгій низькій кімнаті, схожій на колишній третьорядний танцклас. Різке світло газових ріжків на стінах тьмяно відбивалося й викривлювалося в загиджених мухами дзеркалах навпроти. Брудні рефлектори з ребристої бляхи витворювали над газовими ріжками тремтливі огнисті кола. Підлога була посилана жовтуватою тирсою зі слідами бруду від черевиків і темними плямами від пролитого вина. Кілька малайців, примостившись навпочіпки біля маленької пічки, де жевріло деревне вугілля, грали в кості й гомоніли, блискаючи білими зубами. В одному кутку, припавши тілом до столу і схиливши голову на руки, сидів моряк, а біля розцяцькованого прилавка, що займав цілу стіну, двоє виснажених жінок дражнили якогось старигана, що, бридливо кривлячись, чистив щіткою рукави своєї куртки.

— Йому здається, наче то повзають по ньому червоні мурахи, — засміялась одна з жінок услід Доріану.

Старий зиркнув на неї повними жаху очима і заскімлив.

Три хисткі сходинки в кінці кімнати вели до затемненої комірчини. Доріан прожогом піднявся ними, і йому в обличчя ударив густий дух опіуму. Він глибоко вдихнув запах, і ніздрі його затремтіли від насолоди. Коли Доріан увійшов у ту комірчину, молодик з гладким білявим волоссям, що, нахилившись над лампою, прикурював довгу тонку люльку, глянув на нього і якось непевно кивнув головою.

— Ти тут, Адріане? — пробурмотів Доріан.

— А де ж мені ще бути? — відказав той апатично. — Тепер ніхто з моїх знайомих і розмовляти зі мною не хоче…

— Я гадав, що ти виїхав з Англії.

— Дарлінґгон і пальцем не поворушив… А той рахунок мій брат сплатив нарешті. Але Джордж також не розмовляє зі мною… Та мені байдуже, — додав він, зітхнувши. — Поки маєш оце, друзі не потрібні. Мабуть, у мене їх було таки забагато…

Здригнувшись, Доріан окинув оком гротескні постаті, що в найвигадливіших позах порозвалювались на драних матрацах. Ці скорчені руки й ноги, роззявлені роти, невидюще втуплені зіниці — наче заворожували його. Він знав і муки того чудного раю, де вони зараз витали, і те похмуре пекло, що являло їм таємниці нових радощів. Зараз вони чулися щасливішими, ніж він, адже він був у полоні своїх думок. Спогади, ніби якась жахлива неміч, пожирали його душу. Час від часу перед ним зринали втуплені в нього очі Безіла Голворда. Доріан відчув, що тут залишатись не може. Присутність Адріана Сінґлетона не додавала забуття. Він хотів опинитись там, де його ніхто не знає. Хотів утекти від самого себе.

— Піду в інше місце, — помовчавши, сказав він.

— На пристань?

— Ага.

— Але та дика кішка, мабуть, там. Сюди її вже не пускають.

Доріан знизав плечима.

— То й нехай, мене вже нудить від закоханих жінок. Жінки, які ненавидять, куди цікавіші. Та й план там кращий.

— Та ні, такий самісінький.

— А той мені більше смакує. Ходім потягнемо чого-небудь. Мені хочеться випити.

— А мені нічого не хочеться, — буркнув Адріан.

— Дурниці, ходім.

Адріан Сінґлетон знехотя підвівся й пішов за Доріа-ном до буфету. Мулат у драній