Стівен Кінг - Країна розваг

вікно на вокзальну метушню і знову перевів погляд на мене. — Я говорю не як її хлопець, а як її батько, правда ж?

— Ти говориш занепокоєно, от і все. Говориш так, наче тобі до неї не байдуже.

— Не байдуже? Друже, та я по вуха закоханий. Вона найважливіше, що є в моєму житті. Але я тебе прошу не тому, що ревную. Я не хочу, щоб ти так думав. Річ ось у чому: якщо вона хоче перевестися і не втратити стипендію, їй не можна з’їжджати в навчанні. Ти ж розумієш, правда?

Так, я це розумів. Та розумів я ще дещо, навіть якщо сам Том і не міг цього збагнути. Він хотів, щоб вона трималася подалі від «Джойленду» — і душею, і тілом. Бо з ним там сталася пригода, якої він не міг осягнути розумом. Не міг і не хотів, хоча, на мій погляд, це робило його до певної міри дурнем. На мене знову наринув невблаганний потік заздрості й стиснув шлунок з їжею, яку той намагався перетравити.

Та я всміхнувся (не брехатиму, це коштувало мені зусиль) і сказав:

— Сигнал прийнято. Що стосується мене, то наш маленький дослідницький проект закінчився. — «Розслабся, Томасе. Тепер ти можеш не думати про те, що сталося в „Домі жаху“. Про те, що ти там бачив».

— Добре. Ми ж досі друзі, правда?

Я простягнув йому через стіл руку.

— Друзі до скону, — сказав я.

І ми потисли один одному руки.

* * *

На казковій сцені села Виляй-Крути було три задники: замок Чарівного принца, магічне бобове стебло Джека і зоряне нічне небо, на тлі якого видно було «Колесо Кароліни», що палахкотіло червоною неоновою барвою. Усі вони протягом літа вицвіли на сонці. У понеділок уранці я саме був за лаштунками, у невеличкому просторі за сценою давав лад декорації за допомогою фарби й пензлика (і дуже боявся налажати, бо Ван Гог з мене був ніякий), коли до мене підійшов ґазуні з тих, що працювали неповний день, і передав, що мене чекають в кабінеті Фреда Діна.

Ішов я з тривогою на душі, думаючи, що мене будуть шпетити за те, що привів у суботу Ерін у парк. На мій подив, Фред Дін був не в одному зі своїх костюмів чи в смішному одязі для гольфу, а у вилинялих джинсах і так само линялій футболці з логотипом «Джойленду». Короткі рукава він підкасав, і видно було тепер чималі м’язи. Голову вінчав візерунчастий налобник. Він не був схожий на бухгалтера чи начальника паркового відділу персоналу — він був схожий на атракціоніста.

Помітивши моє здивування, він усміхнувся.

— Прикид мій подобається? Чесно кажучи, мені самому дуже навіть до душі. Так я вдягався, коли пішов працювати у шоу Братів Бліц на Середньому Заході. У п’ятдесяті це було. Маму Бліци влаштовували, а от батько злякався до чортиків. А він у мене був карні.

— Я знаю.

Фред підняв брови.

— Справді? Чутки ширяться. Добре, та я не про це. Сьогодні треба чимало зробити.

— Можете дати мені список. Я майже закінчив розмальовувати декорації на…

— Нічого подібного, Джонсі. Сьогодні опівдні ти підеш з роботи, і я не хочу тебе бачити до завтрашнього ранку, до дев’ятої години, коли ти з’явишся тут зі своїми гостями. А щодо платні не хвилюйся. Я зроблю так, щоб з тебе не вирахували за пропущені години.

— Фреде, а чому так?

Він усміхнувся дуже загадково.

— Це сюрприз.

* * *

Понеділок видався теплим і сонячним, тож, коли я повертався у Гевенз-Бей, Енні та Майк обідали на краю доріжки. Побачивши мене, Майло помчав мені назустріч.

— Деве! — гукнув Майк. — Іди до нас, з’їж сендвіч! Тут їх ціла гора!

— Та ні, я краще не…

— Ми наполягаємо, — сказала Енні. Та потім спохмурніла. — Якщо, звісно, ти не хворий. Не хочу, щоб Майк підчепив заразу.

— Я не хворий, просто раніше додому відправили. Містер Дін — це мій шеф — не назвав причини. Сказав лиш, що це сюрприз. Якось пов’язаний із завтрашнім днем, напевно. — Я трохи занепокоєно глянув на неї. — На завтра ж усе залишається в силі, правда?

— Так, — кивнула вона. — Коли я здаюся, то це остаточно. Просто… ми не будемо його перевтомлювати. Правда, Деве?

— Мамо, — сказав Майк.

Вона пустила його докір повз вуха.

— Не будемо?

— Ні. — Хоча вигляд Фреда Дін, одягненого як роботяга-карні, з усіма тими м’язами, про існування яких я й не підозрював, вселив у мене певний острах. Чи досить прозоро я йому пояснив, яке тендітне у Майка здоров’я? Здається, так, але…

— Тоді сідай до нас і з’їж сендвіч, — запросила Енні. — Сподіваюся, ти любиш яєчний салат.

* * *

У ніч із понеділка на вівторок я погано спав, переживаючи, що тропічний шторм, про який попереджав Фред Дін, налетить завчасу і змете Майкову надію на поїздку в парк. Але світанок вівторка видався безхмарний. Я прокрався вниз у вітальню й увімкнув телевізор за чверть сьома, якраз коли там на місцевому каналі «ВЕКТ» показували прогноз погоди. Шторм насувався, але відчути його на собі мали тільки жителі прибережної Флориди й Джорджії. Я сподівався, що містер Істербрук прихопив із собою гумаки.

— Ти сьогодні раненько, — зауважила місіс Шопло, виткнувши голову з дверей кухні. — А я саме смажу яєчню з беконом. Іди поїж.

— Місіс Ша, я не дуже голодний.

— Дурниці. Девіне, ти все ще ростеш, тобі їсти треба. Ерін розказала, що в тебе на сьогодні намічається. По-моєму, ти чудове діло робиш. Усе в тебе вийде просто прекрасно.

— Сподіваюся, — сказав я. Але перед очима стояв образ Фреда Діна в робочому одязі. Фреда, котрий відправив мене додому раніше. Фреда, який задумав сюрприз.

* * *

Напередодні за обідом ми про все домовилися, тож коли у вівторок о пів на восьму ранку я повернув на своїй чортопхайці на під’їзну алею великого зеленого вікторіанського будинку, Енні й Майк вже були готові. Як і Майло.

— А нам точно дозволять узяти його з собою? — спитав мене Майк у понеділок. — Я не хочу неприємностей.

— Службових собак у «Джойленд» пускають, — сказав я. — А Майло в нас буде службовим собакою. Правда, Майло?

Майло підняв голову і нашорошив